Птахи та інші оповідання

Маркіз знизав плечима.

— То що їй сказати? Звук такий, наче вона плаче.

Маркіза повернулася до ванни, наклала більше пудри на ніс.

— Попросіть її зайти, — сказала, — але повторіть, що за п’ять хвилин ми виїжджаємо. Тим часом спускайтесь і заберіть дітей до машини. І міс Клей із ними. Я побачуся з цією жінкою наодинці.

Коли він пішов, вона оглянула кімнату. Не зосталося нічого, крім її рукавичок, її сумочки. Останнє зусилля, а тоді зачинити двері, ліфт, розкланятися з директором і свобода.

Почувся стук у двері. Маркіза чекала біля входу на балкон, стиснувши перед собою руки.

— Entrez, — сказала вона.

Мадемуазель Поль відчинила двері. Її обличчя було плямисте і спотворене від ридань, довга старомодна траурна сукня майже сягала землі. Вона завагалася, а тоді похилилася вперед, гротескно кульгаючи, так, наче кожен її рух мусив бути мукою.

— Madame la Marquise… — почала, та тут її губи засіпалися і вона заплакала.

— Не треба, прошу, — лагідно сказала маркіза. — Я дуже сумую через те, що трапилось.

Мадемуазель Поль витягла хусточку і висякала носа.

— Він був усім, що я мала у світі, — сказала. — Був таким добрим до мене. Що я тепер маю робити, як жити?

— У вас є родичі?

— Вони бідні люди, Madame la Marquise. Я не можу розраховувати на їхню підтримку. Не можу вести крамницю сама, без брата, мені бракує сил, я ніколи не мала здоров’я.

Маркіза понишпорила в сумочці. Вийняла асигнацію у двадцять тисяч франків.

— Знаю, що це мало, — сказала, — але, можливо, трохи допоможе. Боюся, що в мого чоловіка небагато зв’язків у цій частині країни, але я його попрошу, можливо, йому вдасться щось порадити.

Мадемуазель Поль взяла асигнацію. На подив, не подякувала маркізі.

— Вистачить мені до кінця місяця, — сказала. — Зможу покрити витрати на похорон.

Відкрила свою сумочку. Витягла три знімки.

— Маю в крамниці багато подібних, — сказала. — Здається, ви так квапилися виїхати, що геть про них забули. Я їх знайшла між інших знімків та негативів мого бідного брата, у підвалі, де він із ними працював.

Передала маркізі знімки. Коли маркіза їх побачила, її обсипало холодом. Так, вона забула. Точніше, не знала про їхнє існування. Три її зображення, зроблені серед папороті. Безтурботна, невимушена, напівсонна, з головою на його піджаку замість подушки, вона часто чула клацання камери, це додавало полудню певного перчику. Деякі він їй показував. Але не ці.

Взяла фотографії й поклала до сумочки.

— Кажете, що у вас є й інші? — спитала вона без усякого виразу.

— Так, Madame la Marquise.

Змусила себе глянути жінці в очі. Опухли від сліз, але недвозначно блиснули.

— Що ви хотіли б, щоб я зробила? — спитала маркіза.

Мадемуазель Поль оглянула готельну спальню. Обривки цигаркового паперу на підлозі, всякі дрібниці в кошику для сміття, незастелене ліжко, пом’ята постіль.

— Я втратила брата, — сказала, — мою опору, єдиний сенс мого життя. Madame la Marquise провела приємні канікули і тепер повертається додому. Я вважаю, що Madame la Marquise не хоче, аби її чоловік чи хтось із сім’ї побачив ці знімки?