Птахи та інші оповідання

Але я й не хотів розмовляти з моєю дівчиною. Хотів обнімати її рукою, а підборіддя притулити до її голови, і саме це вона мала на увазі, кажучи, що воліє, аби я мовчав. Бо і я цього волів.

А ще одно трохи мене непокоїло — чи можна її поцілувати ще до того, як автобус зупиниться і ми опинимося на кінцевій. Маю на увазі, що обнімати дівчину — одне, а цілувати — це вже інша пара гальош. Зазвичай треба трохи часу на розігрів. Починається з довгого вечора, йдете разом в кіно чи на концерт, тоді щось їсте і п’єте, добре, отепер ви познайомилися і можете трохи поцілуватися і пообійматися на прощання, дівчата такого чекають.

Правду кажучи, я не дуже був до цілування. Перед тим як піти в армію, ходив із одною дівчиною, вона була нічого собі, мені подобалася. Але трохи їй виступали зуби, і навіть коли закриєш очі та намагаєшся про це не думати, як цілуєшся, то все одно знаєш, що то вона, і нічого з цього не виходить. Добра стара Доріс із сусідньої брами. Але ще гірші ті, що накидаються на тебе, наче б хотіли з’їсти. Коли ти в мундирі, то втрапляєш на таких пачками. Такі вже бистрі, так довкола тебе крутяться, аж відчуваєш — не можуть чекати, доки хлопець ними зацікавиться. Признатися, мене від них млоїло. Щоб я так жив. Видно, якийсь перебірливий народився, не знаю.

Але цього вечора в автобусі все було геть інакше. Не знаю, що мене тягло до тої дівчини — її сонні очі, мідяне волосся, ніби й не переймається мною, а ніби я їй подобаюся; ніколи раніше мені когось подібного не траплялося. Спитав себе: чи ризикнути, чи ще почекати? По тому, як шофер вів автобус, а кондуктор посвистував унизу, кажучи «добраніч» тим, хто виходив, я зрозумів, що ми коло кінцевої. Моє серце під плащем затьопалося, шия під коміром змокла, клята дурня, це ж лише поцілунок, вона мене не вб’є — а тоді… Це було як скочити з трампліна. Я подумав: «Пан або пропав», нахилився, повернув до себе її обличчя, підняв її підборіддя рукою і поцілував як слід.

Ну, був би я поет, назвав би це одкровенням. Позаяк я не поет, можу лише сказати, що вона теж мене цілувала і це тривало довго і було зовсім не так, як із Доріс.

Тут автобус різко зупинився, а кондуктор як запіє: «Прошу всіх на вихід». Чесно, я ледь його не придушив.

Вона копнула мене в кісточку. Сказала: «Давай, рухайся». Я ледве встав із місця і злетів зі сходів, а вона йшла ззаду, і от ми вже стоїмо на вулиці. Почався дощ, не сильний, але достатній, щоб його помітити і підняти комір плаща, а ми десь при кінці великої широкої вулиці з порожніми неосвітленими магазинами по обидва боки, як на кінці світу, і маєш, зліва гора, а біля її підніжжя цвинтар. Видно огорожі й білі надгробки, і все це тягнеться довго, до середини гори. Цілі акри.