Птахи та інші оповідання
- Автор: дю Морье Дафна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4292-0
- Переводчик: Н. Михаловська
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Птахи та інші оповідання». Краткое содержание книги:
— Стій, — кажу, — я трохи більший від тебе.
Але вона пішла собі десь між могил. Я насилу пропхався крізь діру, пихкаючи і хехаючи, а тоді обдивився, і побий мене грім, як вона не лежала на пласкій могилі — на камені, руки під головою, очі заплющені.
Ну, я ні на що не сподівався. Себто думав, що відведу її додому. Домовимося на наступний вечір. Звичайно, через те, що було пізно, ми могли б трохи постояти біля її брами. Вона не мусила відразу йти. Але лежати на надгробку — це щось неприродне.
Я сів поруч і взяв її за руку.
— Змокнеш, лежачи там, — кажу.
Прозвучало по-дурному, але я не знав, що ще казати.
— Я до цього звична, — відповіла вона.
Розплющила очі та глянула на мене. Недалеко від нас, біля огорожі, світилися вуличні ліхтарі, то так аж дуже темно не було, та й, попри дощ, ніч не була чорною, як смола, от просто хмарна. Хотів би я описати її очі, але я не майстер щось гарно описувати. Знаєте, як світяться в темряві люмінесцентні годинники? Я такий мав. Коли прокидаєшся вночі, вони в тебе на зап’ясті, як друг. Якось так блищали очі моєї дівчини, але вони були ще й гарні. І більше не виглядали лінивими котячими. Були ласкавими, ніжними і сумними, і все це разом.
— Ти звикла лежати під дощем? — кажу.
— Я так виховалася, — відповідає. — Таке нам ім’я дали у бомбосховищах. Під час війни нас називали дітьми сліпих завулків[58].
— Ти хіба не була евакуйована? — питаю.
— Це не для мене, — відповіла вона. — Я ніколи не могла затриматися на одному місці. Завжди поверталася.
— А батьки живі?
— Ні. Обох убила бомба, яка зруйнувала мій дім.
Вона це не трагічно сказала, зовсім звичайно.
— Не пощастило, — кажу я.
Вона нічого на це не відповіла. Я сидів, тримаючи її за руку, і хотів одвести її додому.
— Давно працюєш у тому кінотеатрі? — питаю.
— Десь три тижні, — сказала вона. — Я ніде надовго не затримуюся, а скоро і звідти піду.
— Чого так?
— Така вже непосидюща.
Раптом вона простягла руки, взяла моє обличчя і потримала. Так ніжно це зробила, нічого такого не подумайте.
— У тебе добре обличчя, — сказала, — мені подобається.
Це було дивно. Так це сказала, що я почувся дурним і добрим, зовсім інакше, ніж у автобусі, і ще подумав, може, я нарешті знайшов дівчину. Не на один вечір. Назавжди.
— Маєш хлопця? — питаю.
— Ні, — каже вона.
— Маю на увазі, постійного.
— Ні, не було ніколи.
Дивна така розмова на цвинтарі, а ще вона й лежала там, наче фігура, вирізана на старому надгробку.
— Я теж не маю дівчини, — кажу. — Ніколи я не думав про це, як інші хлопці. Дивацтво, правда? А ще мені дуже подобається моя робота. Я в гаражі працюю, механіком, знаєш, ремонтую все, що є. Платять добре. Я вже трохи відклав, а ще посилаю старій ма. Живу на квартирі, нічого такий барліг. У містера і місіс Томпсон, добрі люди, і мій бос у гаражі теж добрий чоловік. Я ніколи не чувся самотнім, і тепер ні. Але, відколи тебе побачив, якось задумався. Знаєш, ніщо вже не буде, як раніше.
Вона мене жодного разу не перебила, і моя промова звучала як думки вголос.
— Приємно і мило повертатися додому до Томпсонів, — говорю я далі, — добріших людей і не побажаєш. Жертя теж добре, розмовляємо після вечері та слухаємо радіо. Але, знаєш, я б тепер хотів чогось іншого. Я б хотів прийти за тобою до кіно і забрати тебе, коли закінчиться програма, і ти стоятимеш коло завіси, дивитимешся, як виходять люди, підморгнеш, що мене побачила, і прийдеш, як перевдягнешся, а я б на тебе чекав. І ти вийдеш на вулицю, як щовечора, але вже сама не підеш, візьмеш мене під руку, коли захочеш зняти плащ, то я його понесу, чи там пакунок, чи що в тебе буде. Тоді підемо в Корнер Гауз чи в інше місце, щоб приємно повечеряти. У нас буде зарезервований столик, офіціантки нас знатимуть і триматимуть щось особливе, лише для нас.
Я виразно уявив собі цю картину. Столик із написом: «Зарезервовано». Офіціантка киває нам: «Є свіжі яйця в соусі карі». Йдемо по підноси, а моя дівчина вдає, ніби мене не знає, а я собі сміюся.
— Як ти на це дивишся? — кажу. — Не просто дружба, щось більше.
Не знаю, чи вона почула. Лежала там, дивлячись на мене, і смішно, ніжно торкалася мого вуха й підборіддя. Скажете, що жаліла мене.
— Я хотів би купувати тобі різні речі, — веду я далі, — інколи квіти. Приємно бачити дівчину з квіткою на сукні, це так чисто і свіжо. А на особливі випадки — день народження, Різдво і так далі — щось, що тобі сподобалося на вітрині магазину, але ти не сміла зайти і спитати про ціну. Може, брошка чи браслет, щось гарне. А я б зайшов сам, без тебе, і купив це, і хай воно коштує більше, ніж моя тижнева платня, мені байдуже.
58
Оригінально dead-end kids, дослівно — «діти сліпих завулків», ширше — міських вуличок, але може бути витлумачено також як «діти смерті». Один із натяків на істинну природу героїні.