Птахи та інші оповідання

Привітався з мадемуазель Поль. Вона зробила кніксен.

— Я дам вам свою адресу, — сказала маркіза, — паризьку та за містом. — Гарячково нишпорила у своїй сумочці для візиток. — Сподіваюся звістки від вас за кілька тижнів.

— Можливо, навіть раніше, Madame la Marquise, — відповіла мадемуазель Поль. — Якщо я звідси виїду і поселюся поблизу вас, я обов’язково приїду засвідчити свою повагу вам, міс та діткам. Там у мене є друзі. У Парижі теж. Я завжди хотіла побачити Париж.

Маркіза повернулася до чоловіка зі страшенно веселою усмішкою.

— Я сказала мадемуазель Поль, що коли я можу що-небудь коли-небудь для неї зробити, їй досить сповістити мені про це.

— Звичайно, — підтвердив її чоловік. — Я дуже засмутився, почувши про вашу трагедію. Директор усе мені розповів.

Мадемуазель Поль знову присіла в реверансі, перевівши погляд із нього на маркізу.

— Він — все, що у мене було, Monsieur le Marquis, — сказала. — Madame la Marquise знає, що він для мене значив. Добре знати, що я можу написати їй, а вона напише мені, і тоді я не почуватимуся самотньою та покинутою. Для тих, хто сам-один на світі, життя дуже тяжке. Можу я побажати вам приємної мандрівки, Madame la Marquise, і гарних спогадів про канікули, і понад усе жодних смутків?

Мадемуазель Поль ще раз присіла і зашкутильгала з кімнати.

— Бідна жінка, — сказав маркіз, — та ще й така зовнішність. Зі слів директора я зрозумів, що її брат теж був калікою?

— Так… — вона застебнула сумочку. Взяла рукавички. Сягнула по темні окуляри.

— Дивна річ, але це часто передається по родині, — промовив маркіз, коли вони йшли коридором. Зупинився і натиснув дзвоник ліфта. — Ви ніколи не зустрічалися з Рішаром дю Буле, моїм давнім приятелем? Він був кульгавий, як, здається, цей бідолашний маленький фотограф, а все-таки в нього закохалася чарівна, зовсім нормальна дівчина, і вони побралися. Народився син і виявилося, що в нього така сама безнадійно спотворена стопа, як у батька. З цим неможливо боротися. Цей порок передається з кров’ю.

Вони увійшли до ліфту, двері за ними зачинилися.

— Ви певні, що не передумаєте і не залишитесь на обід? Виглядаєте блідою. А перед нами довга дорога, знаєте.

— Я краще поїду.

У холі на них чекали. Директор, рецепціоніст, консьєрж, maître d’hôtel.

— Приїжджайте знову, Madame la Marquise. Ми завжди будемо раді вас бачити. Яким задоволенням було прислужитися вам. Коли ви від’їдете, цей готель не буде таким, як раніше.

— До побачення… До побачення…

Маркіза сіла в машину поруч із чоловіком. Вони виїхали з готельного подвір’я на дорогу. За нею зостався мис, гарячі піски та море. Перед нею лежала довга пряма дорога до дому та безпеки. Безпеки?..