Птахи та інші оповідання

Я люблю, щоб усе йшло усталеним ладом. Попрацювати, а після роботи сісти собі з газетою, подиміти, послухати трохи музики по радіо, естрада чи там вар’єте, а тоді рано йти спати. З дівчатами я ніколи не водився, навіть коли в армії служив. А служив я на Близькому Сході, в Порт-Саїді та й так.

Ні, я був цілком щасливий, мешкаючи у Томпсонів, так само проводячи день за днем, аж до того вечора, коли це сталося. Ніщо вже не буде, як раніше. І ніколи. Не знаю…

Томпсони поїхали побачитися зі своєю заміжньою донькою в Хайґейті[51]. Питали, чи я не хочу поїхати з ними, але я якось не любив бути причепою і пхатися комусь до хати, то, вийшовши з гаража, замість сидіти вдома сам-один, пішов до кінотеатру. Глянув на афішу, побачив, що йде щось ковбойсько-індіанське — там був намальований ковбой, який устромив ножа індіанцеві в кишки. Я таке люблю, як ідеться про вестерни, я справжня дитина, тож заплатив шилінг і два пенси та зайшов досередини. Дав свій клапоть паперу білетерці[52] і сказав: «Останній ряд, прошу», бо люблю сидіти ззаду і спиратися головою на стіну.

Отоді я її й побачив. У таких місцях дівчат часто одягають в оксамитові шапочки, от як у студентів, наче щоб хлопців із них зробити. Але з цієї хлопця не зробили. Мала мідяне волосся, підстрижене під пажа — так, здається, воно зветься, — і блакитні очі, які виглядають короткозорими, але бачать далі, ніж ви думаєте, а ввечері темніють, майже чорніють; губи трохи набурмосені, так наче все їй набридло і треба подарувати їй весь світ, щоб змусити всміхнутися. Її шкіра не була ні веснянкуватою, ні молочно-білою, а теплішою, природнішою, ніби персик. Маленька і струнка, оксамитна курточка — синього кольору — щільно її облягала, а шапочка на потилиці не приховувала мідяного волосся.

Я купив програмку — не те щоб вона мені була потрібна, а просто щоб трохи затриматися, — і спитав:

— Про що це кіно?

Вона й не глянула на мене. Просто пішла, ні на що не дивлячись, до протилежної стіни.

— Аматорська різанина, — сказала, — але можна добре виспатися.

Я не міг не засміятися. Бачив, що вона це зовсім серйозно. Не намагалася підколоти мене абощо.

— Ну й реклама, — сказав я. — А як директор почує?

Отоді вона на мене зиркнула. Звернула на мене оті блакитні очі, ще знуджені, байдужі, — але було в них щось таке, чого я раніше не бачив, та й пізніше теж, якась лінива млость, наче хтось прокидається від довгого сну і радий вас побачити. Такий блиск інколи з’являється в очах кота, коли його гладять, а він муркає, звивається в клубок і дозволяє робити із собою все, що завгодно. Якусь мить вона дивилася на мене, усміхаючись краєм уст і наче даючи мені шанс, тоді розірвала мій клапоть паперу і сказала:

— Мені за рекламу не платять. Платять, щоб я отак виглядала і заманювала вас досередини.

Відкинула завісу й посвітила в темряву. Я нічого не бачив. Усе було чорне, мов смола, як завжди спочатку, доки не звикнеш і не почнеш розрізняти обриси інших людей у залі, а на екрані були дві великі голови й один паруб’яга казав іншому: «Як не зізнаєшся, всаджу в тебе кулю», хтось розбив шибку, якась жінка закричала.