Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— От і добре, фрау Лізер. До побачення.
— Хайль Гітлер! — Жінка пильно подивилась на нього.
— Хайль Гітлер, — відповів Гребер.
Він вийшов із будинку. Біля дверей на тротуарі стояв двірник, прихилившись до стіни. Це був невеличкий чоловік у чоботях, галіфе штурмовика та з кругленьким черевцем під курячими грудьми. Гребер зупинився. Навіть це опудало на мить йому здалося небезпечним.
— Гарна сьогодні погода, — сказав Гребер, дістав пачку сигарет, узяв одну собі, а решту простягнув чоловікові.
Двірник щось промимрив і витягнув сигарету.
— Демобілізований? — спитав, скоса позираючи на костюм Гребера.
Гребер похитав головою. Він уже хотів був сказати кілька слів про Елізабет, але передумав. Краще взагалі не привертати уваги двірника.
— Через тиждень знову назад, — пояснив він. — Четвертий раз.
Двірник ліниво кивнув. Він вийняв із рота сигарету, оглянув її і виплюнув кілька кришок тютюну.
— Не подобається? — поцікавився Гребер.
— Ні, чому ж. Але я, власне, курю сигари.
— З сигарами теж, мабуть, сутужно, еге ж?
— А ви як гадаєте?
— У мене є один знайомий, у якого ще збереглося коробок дві-три. Наступного разу спробую дістати в нього кілька штук і принесу вам. Гарні сигари.
— Імпортні?
— Мабуть. Я на них не розуміюся. Вони з кільцями.
— Кільця ще нічого не означають. Будь-яка погань може мати кільця.
— Він крайсляйтер. Трави він не курить.
— Крайсляйтер?
— Атож. Альфонс Біндинг. Мій найкращий товариш.
— Біндинг ваш товариш?
— Навіть давній шкільний товариш. Я оце від нього прийшов. Він, а також штурмбанфюрер Ризе із СС. Ми давні друзі. Я саме йду до Ризе.
Двірник подивився на Гребера. Той зрозумів його погляд: чоловік не міг збагнути, чому медичний радник Крузе сидить у концтаборі, коли Біндинг і Ризе давні друзі Гребера.
— Просто сталося непорозуміння, — мовив Гребер байдуже. — Скоро все буде гаразд. Дехто ще здивується. Ніколи не варто поспішати, чи не так?
— Так, — переконано підтвердив двірник.
Гребер глянув на свій годинник.
— Мені вже час. А про сигари я не забуду.
Він пішов далі. «Це був непоганий початок із хабаром», — промайнуло в нього. Але незабаром його знов пойняла тривога. А може, він припустився помилки? Усе це раптом видалося йому хлоп’ячою витівкою. Мабуть, таки не треба було цього робити. Він став і оглянув себе. Та ще й оце прокляте цивільне лахміття! Греберові здалося, що то воно в усьому винне. Він хотів звільнитися від шкури солдата й відчути себе незалежним, а натомість опинився в світі страху і якоїсь непевності.
Гребер почав міркувати, що він іще може зробити. Елізабет до вечора все одно не повернеться. Він проклинав поспішність, з якою зажадав одержати папери. «Захист, — зітхнув він. — Учора вранці я ще чванився, що одруження стане для неї захистом. Сьогодні ж воно обернулось на небезпеку».
— Як ви смієте кепкувати? — закричав якийсь грубий голос.
Гребер підвів голову. Перед ним стояв невисокий на зріст майор.
— Ви що, не розумієте, який суворий тепер час, ви, нахаба?
Гребер якусь хвилю ошелешено дивився на майора. Потім усе
збагнув. Він віддав йому честь, забувши про свій цивільний одяг. Старий сприйняв це як насмішку.
— Вибачте, — мовив Гребер. — Я не мав на увазі нічого поганого.
— Що?! Ви ще дозволяєте собі дурні жарти? Чому ви не в армії?
Гребер придивився до старого пильніше. Це був той самий майор,
який уже раз нагримав на нього, — увечері, коли він стояв з Елізабет біля її будинку.
— Такі пройдисвіти, як ви, від сорому повинні були б провалитися крізь землю, а не блазнювати! — : кричав майор.
— Та не кип’ятіться ви! — сердито сказав Гребер. — І забирайтеся знов туди, звідки ви вилізли!
Очі старого зробилися майже божевільними. Почервонівши як рак і аж захлинаючись, він розлючено пробелькотів:
— Я накажу вас заарештувати!
— Ви не можете цього зробити і знаєте це самі. Тож дайте мені спокій, мені не до вас.
— Та це ж… — Майор хотів був знов закричати, але несподівано ступив крок до Гребера й став принюхуватись, широко роздуваючи зарослі волоссям ніздрі. Його обличчя скривилося. — А-а, все ясно, — промовив він з огидою. — Тому ви й не в формі! Третя стать! Хай тобі чорт! Баба напахчена! Шльондра в штанях!
Він сплюнув, витер свої сиві вуса, кинув на Гребера ще один сповнений презирства погляд і мовчки подався геть.
От тобі й сіль для купання! Гребер понюхав свою руку. Тепер і він почув запах. «Шльондра,»— подумав він. — А чи далекий я від цього? От що може зробити з людиною страх за долю іншої людини! Фрау Лізер, двірник… На що тільки я не йду! Одначе я надто швидко скотився з висоти своєї доброчесності вниз!»