Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— У даному випадку не варто. Це, власне, ніякий не хабар. Я хочу подарувати цукор людині, яка зробила мені послугу.
— Добре, Ернсте! А весілля відгуляємо в мене, згода? Альфонс чудовий дружко!
Гребер напружено міркував. Ще чверть години тому він знайшов би привід відмовитися. Тепер же він не наважувався цього зробити.
— Я не думав влаштовувати бучне свято, — сказав Гребер.
— Покладися на Альфонса! А сьогодні ти ночуєш у мене, чи не так? Навіщо тобі повертатися, знов одягати мундир, а потім мчати в казарму? Залишайся краще тут. Я дам тобі ключ від будинку. Можеш приходити, коли тобі заманеться.
Якусь мить Гребер вагався.
— Добре, Альфонсе.
Біндинг аж засяяв.
— Оце розумно! Тоді ми зможемо нарешті приємно посидіти разом і потеревенити. Досі в нас не було такої нагоди. Ходімо, я покажу тобі твою кімнату.
Він узяв уніформу Гребера й подивився на мундир з орденами.
— Ти повинен мені розповісти, як ти все це заслужив. Мабуть, довелося чимало потрудитись!
Гребер підвів голову. Біндингове обличчя раптом прибрало такого самого виразу, як і тоді, коли п’яний як чіп есесівець Гайні хизувався своїми подвигами в СД.
— Тут немає про що розповідати, — відповів він. — їх одержують просто через певний час.
Фрау Лізер якусь мить розглядала Гребера в цивільному, потім нарешті впізнала.
— Це ви? Фрейлейн Крузе немає вдома, ви ж знаєте.
— Так, я це знаю, фрау Лізер.
— То що ж вам потрібно?
Вона дивилася на нього вороже. На її коричневій блузі виднівся значок зі свастикою. У правій руці,вона тримала ганчірку, немовби збираючись жбурнути нею.
— Я хотів би залишити для фрейлейн Крузе пакет. Чи не змогли б ви покласти його в її кімнаті?
Фрау Лізер якусь мить вагалась. Потім узяла простягнений їй кульок із цукром.
— У мене тут іще один кульочок, — сказав Гребер. — Фрейлейн Крузе розповідала мені, що ви не шкодуєте свого часу для спільної справи. Тут фунт цукру, і мені він ні до чого. Ви ж маєте дитину, цукор вам потрібен, і я хочу запропонувати його вам.
Обличчя фрау Лізер прибрало офіційного виразу.
— Ми не потребуємо ніяких лівих товарів. Нам вистачає того, що одержуємо від фюрера. І ми цим пишаємося!
— І ваша дитина теж?
— І моя дитина!
— Це справжня свідомість! — сказав Гребер і подивився на коричневу блузу. — Якби на батьківщині так думав кожен, солдатам було б легше воювати. Але це не ліві товари. Це цукор із пакета, що його фюрер дарує солдатам-фронтовикам, які їдуть у відпустку, для їхніх рідних. Мої батьки пропали безвісти. Ви можете спокійно взяти його собі.
Обличчя фрау Лізер зробилось не таке суворе.
— Ви прибули з фронту?
— Звичайно. Звідки ж іще!
— З Росії?
— Атож.
— Мій чоловік теж у Росії.
Гребер вдав, що зацікавився:
— Де саме?
— У групі «Центр».
— Дякувати Богу, там тепер спокійно.
— Спокійно? Там зовсім не спокійно! Група армій «Центр» веде напружені бої. Мій чоловік на передовій.
«Передова… — подумав Гребер. — Наче там ще є передова!» Якусь мить йому страшенно кортіло пояснити фрау Лізер, що там діється насправді — по той бік від гучних фраз про честь, фюрера й батьківщину. Але він вчасно стримався.
— Слід сподіватися, що незабаром він приїде у відпустку, — промовив Гребер.
— Він приїде у відпустку, коли настане його черга. Ми не вимагаємо жодних привілеїв. Ми — ні!
— Я також не робив цього, — сухо заявив Гребер. — Навпаки. Востаннє я мав відпустку два роки тому.
— Ви весь час були на фронті?
— З самого початку. За винятком поранень.
Гребер поглянув на функціонеру, що стояла непорушно. «Навіщо я стовбичу тут і виправдовуюсь перед цією бабою? — подумав він. — Її треба просто пристрелити».
Дитина Лізерів вийшла з кімнати, де стояв письмовий стіл. Це була худорлява дівчинка з волоссям невиразного кольору, вона роздивлялася Гребера й колупалась у носі.
— Тоді чому ж ви в цивільному? — поцікавилася фрау Лізер.
— Уніформа в чистці.
— Он що! А я вже подумала…
Гребер не зрозумів, що саме вона подумала. Він раптом побачив, що жінка всміхається, показуючи жовті зуби, і йому стало трохи страшно.
— Ну добре, — сказала вона. — Дякую. Я візьму цукор для дитини.
Фрау Лізер узяла обидва кульки, і Гребер помітив, що вона їх зважила в руках. Він знав, що кульок для Елізабет вона розгорне відразу ж, як тільки він піде, і саме цього й прагнув. Собі на диво вона знайде там фунт цукру й більше нічого.