Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— А ти, виявляється, страшенно легковажний тип, — зробив висновок Ройтер.
— Я не легковажний! Я беру все близько до серця, у цьому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, н§ збагнете!
Бетхер підійшов до своєї шафки й запхнув решту речей у ранець.
— Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? — спитав Гребер. — Чи в тебе лишилася колишня квартира?
— Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже перебути десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зостатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подобається. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й одружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.
— Скільки ще в тебе відпустки?
— Три дні.
— І ти не можеш ці три дні придуритися?
— Друже, — спокійно сказав Бетхер, — жінка в ліжку, мабуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, було б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то ми обоє тільки мучимося.
Він узяв свої речі й пішов.
Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.
— А ти? Що робитимеш ти?
— Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок спитаю, чи не треба ще якихось паперів.
Ройтер вишкірився:
— Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?
— Ні. Мене налякало зовсім інше.
— Небезпечно, — промовив писар із запасного батальйону. — На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба робити, коли насувається небезпека?
— Треба ховатися, — відповів Гребер. — Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!
— Ти просто ще думаєш, що у відпустці, -^т поправив його писар. — А якої ти заспіваєш, коли я тобі покажу одержаний сьогодні наказ?
— Буде видно.
Гребер дістав пачку сигарет і поклав її на стіл. Він відчув, як неприємний холодок скував йому серце.
— Небезпечно, — знов повторив писар. — Великі втрати. Терміново потрібне поповнення. Усіх відпускників, у яких немає поважних причин залишатися, негайно відішлють у частини. Ясно?
— Так. А що це таке — «поважні причини»?
— Смерть когось із рідних, невідкладні сімейні справи, тяжка хвороба…
Писар узяв сигарети.
— Отже, забирайся геть! І не потикайся сюди. Якщо тебе не розшукають, то й не відішлють у частину. Уникай казарми, як чуми. Знайди де-небудь притулок, поки закінчиться відпустка. Потім повідомиш про від’їзд. Тобі нічого не загрожує. Покарання за те, що не залишив адреси? Але ж ти все одно Ідеш на фронт, і баста!
— Я одружуюсь, — заявив Гребер. — Це поважна причина?
— Одружуєшся?
— Так. Тому я, власне, й тут. Я хочу дізнатися, чи, крім солдатської книжки, мені потрібні ще які-небудь папери?
— Одруження! Можливо, це й поважна причина. Можливо, кажу я. — Писар припалив сигарету. — Це може бути причиною. Але навіщо тобі ризикувати? Особливих паперів тобі, як фронтовій свині, не треба. А коли щось буде потрібно, приходь до мене: я все зроблю тобі нишком-тишком, ніхто нічого не знатиме. У тебе є пристойний одяг? У цьому лахмітті ти ж не будеш одружуватися.
— А тут можна що-небудь обміняти?
— Іди до каптенармуса, — порадив писар. — Поясни йому, що ти одружуєшся. Скажеш, що це я тебе послав. У тебе знайдеться ще пачка добрих сигарет?
— Ні. Але я, мабуть, зможу дістати.
— Не мені. Фельдфебелеві.
— Побачу. Ти не знаєш, чи мусить жінка, що виходить заміж за фронтовика, мати якісь особливі довідки?
— Не маю уявлення. Але гадаю, що ні. Усе це, мабуть, робиться швидко.
Писар поглянув на свій годинник.
— Негайно йди на склад. Фельдфебель саме там.
Гребер попрямував до флігеля, в якому був склад. Його влаштували на горищі. Товстий фельдфебель мав очі різного кольору. Одне було неприродно фіолетово-голубе, наче фіалка, друге — світло-каре.
— Чого ви на мене витріщились? — гаркнув він. — Ви що, ніколи не бачили скляного ока?
— Бачив. Але різнокольорових очей не бачив.
— Це не моє око, ідіоте! — Фельдфебель тицьнув пальцем у те, що було фіолетово-голубе й блищало. — Я позичив його в товариша. Моє вчора впало на підлогу. Воно було каре. Ці речі дуже крихкі. їх треба було б робити з целулоїду.
— Тоді вони були б вогненебезпечні.
Фельдфебель глянув на Гребера. Придивився до його нагород і.вишкірився.
— Теж правильно. А от уніформи для вас у мене немає. На превеликий жаль. Усі такі самі старі, як і ваша.
Він втупився в Гребера своїм фіолетово-голубим оком. Каре не так блищало. Гребер виклав на стіл пачку Біндингових сигарет. Фельдфебель окинув її карим оком, вийшов і повернувся з мундиром у руках.