Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— І кохання, слава Богу, теж! — додала Елізабет.
Гребер глянув на неї. Вона йшла поруч, весела й безтурботна.
«Вона змінилася, — подумав він. — Вона міняється щодня. Раніше вона боялася, а я ні. Тепер навпаки».
Вони поминули Гітлерпляц. За церквою палахкотіла вечірня заграва.
— Де це знов горить? — запитала Елізабет.
— Ніде. Це просто сідає сонце.
— Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж?
— Правда.
Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі. Кожен із них був людиною і мав свою долю. «Легко розумувати й бути хоробрим, коли в тебе нічого немає, — думав Гребер. — Але коли в тебе щось є, світ виглядає зовсім інакше. Усе стає і легшим, і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Мужність потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, називається інакше і, власне, тільки тоді й починається». Він глибоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби він повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, коли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.
— Дивно, — мовила Елізабет. — Це, мабуть, весна. Тут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав для цього… І все-таки мені здається, що я відчуваю запах фіалок…
18
Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.
— Ти її справді знайшов? — запитав Гребер.
— Так, але…
— Де?
— Просто на вулиці, — відповів Бетхер. — Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.
— Де ж вона весь час була?
— У таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона стоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу повз неї, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»
Бетхер зробив паузу й обвів усіх поглядом.
— Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?
— Як називається табір, у якому вона була?
— Не знаю. Здається, «Лісовий табір номер два». Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї й кажу: «Альмо, це ти?» — «Я, — відповідає вона. — Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди». А я все дивлюся на неї й мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п’ятдесят п’ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! — Бетхер засопів.
— Яка ж вона на зріст? — поцікавився Фельдман.
— Що?
— Яка вона на зріст, твоя дружина?
— Десь метр шістдесят. А хіба що?
— Отже, тепер у неї нормальна вага.
— Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? — Бетхер втупився у Фельдмана. — Це не для мене! Для мене це — тріска! Мені не підходить ця триклята нормальна вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?
— Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера й нашу дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, — кинув Ройтер. — Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.
— Забійна вага? Та хто що каже про забійну вагу? — Бетхер люто й безпомічно переводив погляд з одного на іншого. — Це була жива вага! Аз усім іншим ідіть ви…
— Стривай! — Ройтер застережно підняв руку. — Думай що завгодно, але не висловлюйся! І радій, що твоя дружина ще жива!
— Я й радію! Але хіба вона не могла б бути жива й така ж міцна, як і раніше?*
— Але ж, Бетхере! — сказав Фельдман. — Її ж можна знову відгодувати.
— Ти так гадаєш? А чим? Отими крихтами, що їх дають на талони?
— Спробуй купити щось із-під поли.
— Вам легко давати поради! — зітхнув Бетхер. — А в мене залишилося всього-на — всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та навіть якби вона купалася в самому риб’ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!
— Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяйку, якщо тобі потрібне сало!
— У тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.