Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Елізабет розплющила очі.
— А я про це досі й не думала.
— Я теж ні. Це спало мені на думку перед цим.
— Коли?
— Як ти заснула. Коли йде дощ, а навкруги темрява, у голову приходять всякі думки.
— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?
— Ні. Але так інакше думається.
— А тобі більше нічого не спало на думку?
— Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки ддя того, щоб стріляти й кидати гранати.
Вона повернула до нього обличчя.
— Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?
— Удень про такі речі не скажеш.
— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.
Гребер підвів голову.
— Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.
Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.
— Слова теж інколи багато важать, — сказала згодом. — Особливо в таких справах.
— Я не вмію їх вибирати. Але деякі я все-таки знайду. Мені потрібно лише трохи часу.
— Часу… — Елізабет зітхнула. — А в нас його так мало, правда ж?
— Так. Учора було ще багато. А завтра ми думатимемо, що в нас його було багато сьогодні.
Гребер замовк. Голова Елізабет лежала на його руці. Її темне волосся розливалося по світлій подушці, а тіні від дощових струменів перебігали по її обличчю.
— Ти хочеш узяти мене заміж, — мурмотіла вона. — А чи ти певен, що любиш мене?
— Звідки ми можемо це знати? Адже для цього треба багато часу прожити разом.
— Можливо. То чому ж ти хочеш зі мною одружитись?
— Тому що я більше не уявляю своє життя без тебе.
Елізабет хвилю помовчала.
— А тобі не здається, що таке саме, як оце зі мною, в тебе могло б статися і з іншою? — запитала вона перегодом.
Гребер усе ще дивився на мерехтливий сірий килим, що його ткав за вікнами дощ..
— Можливо, таке саме сталося б у мене і з іншою, — мовив він. — Хто де знає? Але тепер, після того яісце сталося між нами, я просто не можу собі уявити, що замість тебе могла б бути інша.
Лежачи в нього на руці, Елізабет ледь повернула голову.
— Ти дечого навчився. Тепер ти говориш не так, як сьогодні вдень. Але це ніч. Гадаєш, що я біля тебе ціле життя чекатиму, доки настане ніч?
— Ні. Я вчитимуся далі. І вже не згадуватиму про місячну допомогу.
— Але ж нехтувати нею теж не варто?
— Ким?
— Та допомогою ж.
Гребер на мить затамував подих.
— Отже, ти згодна? — запитав потім.
— Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть повинні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?
— Ні.
Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще довго лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав багато слів, які хотів би їй сказати.
17
— Бери все, що душа, бажає, Ернсте, — кинув Біндинг через двері. — Вважай, що ти вдома.
— Добре, Альфонсе.
Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку — зелена, вицвіла й жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.
Ванна кімната Біндинга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані крани та фарфорові ручки — просто рай проти казармених душів, що наскрізь просмерділися дезінфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання — велика пляшка з аметистовими кристалами.
Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб, тиша й довіра до власного тіла.
Решту відпустки він вирішив провести саме так — без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію — вдруге відпустку одержиш не скоро.
Гребер відсунув стілець зі своєю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино й делікатеси, вечори з Елізабет.
Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.
Гребер уже стояв одягнений, а його все ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса та зброї. Він зазирнув у дзеркало й знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.