Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Він стояв проти будинку гестапо. Біля воріт туди-сюди походжав молодий есесівець, час від часу позіхаючи. На вулицю, сміючись, вийшли кілька офіцерів СС. Потім звідкись вигулькнув якийсь літній чоловік і, скрадаючись, подивився на верхні вікна. Зупинившись, він дістав із кишені якогось папірця. Прочитав його, озирнувся довкола і, звівши очі до неба, неквапом підійшов до вартового. Есесівець оглянув повістку й байдуже пропустив чоловіка в будинок.
Гребер задивився у вікна. Він знову відчув страх, ще задушливіший, важчий і липкіший, ніж досі. Він не раз переживав страх, безнадійний і темний, крижаний; що перехоплює подих, а також останній, найбільший — страх живої істоти перед смертю. Але це був зовсім інший страх, повзучий, задушливий, непевний і загрозливий, брудний, слизький страх безсилля і руйнівних сумнівів; це був страх, що роз’їдав усе нутро, страх за іншу людину, ні в чому не винного заложника, за жертву беззаконня, страх перед свавіллям, владою і бездушністю. Це був чорний страх часу.
Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з’явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.
— Ти такий молодий! — вигукнула вона.
— Я не почуваюся молодим. Я почуваюся столітнім дідом.
— Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?
— Ні, тут усе гаразд.
— Ти почуваєшся столітнім дідом тому, що в цивільному?
— Не знаю. Але в мене таке відчуття, ніби я, одягнувши цей триклятий костюм, узяв на себе всі турботи світу. Що тобі вдалося зробити зі своїми паперами?
— Все, — відповіла Елізабет, усміхнувшись, — я використала для цього навіть обідню перерву. Подала всі папери.
— Всі, — проказав Гребер. — Отже, робити більше нічого.
— А що ще треба було зробити?
— Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чинимо неправильно. Може, це тобі зашкодить.
— Мені? Як саме?
Гребер завагався.
— Я чув, що в таких випадках інколи надсилають папери до гестапо. Можливо, краще було б усе це облишити.
Елізабет зупинилась.
— Що ти ще чув?
— Нічого. Але мені зненацька стало страшно.
— Ти гадаєш, мене можуть заарештувати за те, що я хочу вийти заміж?
— Ні, не в цьому справа.
— А в чому? Ти думаєш, їм стане відомо, що мій батько в концтаборі!
— Та ні ж, — перебив її Гребер. — їм це відомо напевне. Я подумав, що, може, краще було б не привертати до себе уваги. Від гестапо можна чекати чого завгодно. Раптом якомусь кретинові щось спаде на думку. Ти ж знаєш, як це буває. Там не питають, хто правий, а хто винуватий.
Елізабет хвилю помовчала.
— Що ж нам робити? — спитала потім.
— Я думав про це цілий день. Мабуть, тут уже нічого не вдієїік Якщо тепер ми заберемо заяви назад, то ще більше привернемо до себе увагу.
Вона кивнула і якось дивно подивилась на нього.
— Можна все-таки спробувати.
— Пізно, Елізабет. Ми повинні тепер іти на ризик і чекати.
Вони рушили далі. Фабрику було добре видно — вона стояла на невеличкій площі. Гребер уважно придивився до будівлі.
— Вас тут ще не бомбили?
Ще ні.
— Фабрика майже не замаскована. Її неважко розпізнати.
— У нас великі підвали.
— А вони надійні?
— Більш-менш, гадаю.
Гребер підвів погляд. Елізабет ішла поруч і не дивилася на нього.
— Зрозумій мене, ради Бога, правильно, — сказав він. — Я боюся не за себе. Я боюся тільки за тебе.
— За мене тобі не треба боятися.
— А сама ти не боїшся?
— Я вже пізнала всі страхи, які є. У моїй душі більше немає місця для нового страху.
— А в моїй є, — промовив Гребер. — Коли когось любиш, з’являється багато нових страхів, про які раніше навіть не здогадувався.
Елізабет повернула до нього обличчя. Раптом вона розсміялась. Він теж подивився на неї і кивнув.
— Я ще не забув, що казав позавчора, — заявив він. — Але невже спершу мусиш пережити страх, щоб переконатися в тому, що когось любиш?
— Не знаю. Але гадаю, що це допомагає.
— Проклятий костюм! Завтра я його скину. А я думав, що цивільним живеться легко!
Елізабет усміхнулась:
— Отже, все це лише через костюм?
— Ні, — зітхнув він із полегшенням. — Це через те, що я знов живу. Знов живу й хочу жити. І разом із бажанням, мабуть, приходить страх. Цілий день на душі в мене було препогано. Тепер, коли побачив тебе, трохи покращало. Але ж насправді нічого не змінилося. Просто дивно, як мало треба, щоб виник страх.