Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Гребер знову почув голос співачки з будинку на протилежному боці. Вона перестала співати гами й перейшла до октав. Її спів скидався на крик, якому відповідала тільки луна.
— Це ж не навіки, коли ти так тривожишся, — сказав він. — Якщо захочемо, ми завжди зможемо розлучитися.
— Тоді навіщо ж одружуватись?
— А навіщо що-небудь дарувати державі?
Елізабет підвелась.
— Учора ти був інший, — промовила вона.
— Тобто як це інший?
Вона ледь усміхнулася.
Давай більше не розмовляти про це. Ми разом, і цього досить.
— Ти не хочеш?
— Ні.
Гребер здивовано глянув на Елізабет. Щось у ній ніби замкнулося і сховалося від нього.
— Прокляття, — мовив він. — А я ж не мав на увазі нічого поганого!
Елізабет знов усміхнулася.
— У тому-то й справа. Не слід так мріяти, У нас ще є щось випити?
— Є ще СЛИВОВИЦЯ-
— Та, що з Польщі?
— Так.
— А немає чого-небудь не трофейного?
— Десь була ще пляшка кминової. Німецької.
— Тоді подай її.
Гребер пішов на кухню по пляшку. Він був злий на себе. Якусь мить він стояв перед посудом та дарунками Біндинга в напівтемному приміщенні, пропахлому рештками їжі, і почувався спустошеним і ніби вигорілим. Потім повернувся назад.
Елізабет стояла біля вікна.
— Яке сіре небо, — мовила вона. — Буде дощ. Шкода!
— Чому шкода?
— Це наша перша неділя. Можна було б погуляти. Там, за. містом, весна.
— Ти любиш гуляти?
— Ні. З мене цілком достатньо, коли фрау Лізер немає вдома. Але для тебе було б краще піти на прогулянку, ніж сидіти в кімнаті.
— Мені це теж байдуже. Я чимало пожив на природі й можу довго обійтися без неї. У моїй уяві природа — це нерозбомблена, затишна кімната з цілими меблями. Вона в нас є. Це найбільша радість, яку я можу собі уявити, і тому я ніяк не можу натішитися цим дивом. Але тобі, можливо, воно вже набридло. Якщо хочеш, ми можемо піти в кіно.
Елізабет замотала головою.
— Тоді залишимося тут і нікуди не підемо. Якщо підемо, день розпадеться на шматки й мине швидше, ніж тоді, коли ми залишимося тут. Так він триватиме довше.
Гребер підійшов до Елізабет і обняв її. Він відчув волохату матерію її купального халата. Потім побачив у її очах сльози.
— Я наговорив дурниць? — спитав він. — Перед цим?
— Ні.
— Але щось я, мабуть, зробив не так. А то чому б ти плакала?
Він міцно її пригорнув. Через її плече було видно вулицю. Зарослий чоловік у підтяжках зник. Кілька дітей залізли в дірку, що вела до підвалу розбитого будинку, і гралися у війну.
— Давай не будемо сумувати, — промовив Гребер.
Співачка навпроти завела знов. Тепер це була пісня Грига.
«Я люблю тебе! Я люблю тебе! — верещала вона своїм пронизливим, деренчливим голосом. — Я люблю тебе вічно, хоч би там що. Я люблю тебе!»
— Ні, ми не будемо сумувати, — сказала Елізабет.
Після полудня почався дощ. Рано смеркло, і небо дедалі більше затягувалося хмарами. Вони лежали в ліжку, було темно, вікна стояли розчинені, а дощ падав навскісними блідими потоками, зливаючись у суцільну водяну стіну.
Гребер услухався в монотонний шум. Він думав про те, що в Росії тепер почалося бездоріжжя і все просто потопає в непролазному баговинні. Повернувшись, він ще застане грязюку.
— Мені ще не пора йти? — спитав він. — Фрау Лізер напевне скоро заявиться.
— Ну й нехай заявляється, — промурмотіла Елізабет сонним голосом. — Хіба вже так пізно?
— Не знаю. Але, можливо, через дощ вона повернеться раніше.
— А може, саме тому вона повернеться пізніше.
— Може, й так.
— А то й завтра вранці, — додала Елізабет і поклала голову йому на плече.
— А може, вона навіть попаде під вантажну машину. Та це було б для нас завелике щастя!
— А ти недуже гуманний, — пробурмотіла Елізабет.
Гребер дивився на сірі потоки за вікном.
— Якби ми були одружені, мені б узагалі не треба було йти від тебе, — промовив він.
Елізабет не поворухнулась.
— Навіщо тобі зі мною одружуватись? — спитала вона. — Ти ж мене майже не знаєш.
— Я знаю тебе досить давно.
— Де там давно! Кілька днів.
— Не кілька днів. Я знаю тебе понад рік. Цього достатньо.
— Як це — понад рік? Дитинство ж не можна брати до уваги. Це щось далеке-далеке.
— А я й не беру. Але за два роки на фронті я одержав майже три тижні відпустки. Тижнів два я вже тут. Це відповідає десь п’ятнадцятьом місяцям фронтового життя. Отже, я знаю тебе вже добрий рік, якщо брати до уваги два тижні відпустки.