Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Це все, що я маю.
Гребер навіть не доторкнувся до мундира. Він дістав із кишені невеличку пласку пляшку з коньяком, яку він завбачливо взяв із собою, і поставив її біля сигарет. Фельдфебель зник і повернувся вже з кращим мундиром і майже новими штаньми. Гребер оглянув спершу штани; його власні були всі в латках. Він покрутив нові штани в руках і помітив, що каптенармус склав їх так, щоб приховати пляму завбільшки з долоню. Гребер мовчки подивився на цю пляму, потім на коньяк.
—ч Це не кров, — пояснив фельдфебель. — Це найкраща маслинова олія. Чоловік, що носив їх, приїхав з Італії. Трохи бензину — і плями як не було.
— Якщо це робиться так легко, то чому ж він їх обміняв, а не вичистив сам?
Фельдфебель широко усміхнувся:
— Слушне запитання. Але той чоловік хотів мати уніформу, що смерділа б окопами. Як оце ваша. Два роки він просидів десь у Мілані в канцелярії, а нареченій писав листи нібито з фронту. Не міг же він приїхати додому в нових штанях, на які тільки перекинув тарілку з салатом. Це в мене найкращі штани, їй-богу.
Гребер йому не вірив, але в нього більше нічого не було й виторгувати щось краще він не міг. І все-таки він похитав головою.
— Ну, добре, — сказав фельдфебель. — Є ще одна пропозиція. Можете їх не обмінювати. Залиште собі своє лахміття. Таким чином матимете ще й вихідну уніформу. Домовились?
— А хіба стара вам не потрібна для рахунку?
Фельдфебель зневажливо махнув рукою. У його фіолетово-голубому оці відбився сонячний промінь, що проник крізь запилену шибку.
— З рахунком уже давно не все в порядку. Та хіба тепер узагалі є що-небудь у порядку? Ви щось таке знаєте?
— Ні.
— Отож-бо, — зітхнув фельдфебель.
Проходячи повз міську лікарню, Гребер зупинився. Згадав про Мут-цига. Адже він обіцяв провідати його. Хвилину Гребер вагався, потім ступив у двері. У нього раптом виникло якесь забобонне почуття, ідо цим людяним учинком він зможе задобрити долю.
Ампутованих розмістили на другому поверсі. На першому лежали тяжкопоранені й ті, яких щойно прооперували й вони не могли ще вставати з ліжка; у разі повітряного нальоту їх можна було швидко перенести до бомбосховища. Ампутованих тут не вважали безпомічними й тому поклали їх вище. Підчас тривоги вони допомагали один одному. Той, у кого було ампутовано обидві ноги, в крайньому разі міг обхопити за шиї двох з ампутованими руками й так дістатися до бомбосховища, доки персонал лікарні рятуватиме тяжкопоранених.
— Ти? — здивувався Мутциг, побачивши Гребера. — Ніколи б не подумав, що прийдеш.
— Я теж. Але ж, як бачиш, прийшов.
— Це здорово, Ернсте. Штокман теж у нас. Ти не був із ним в Африці?
— Був.
Штокман утратив праву руку. Він грав разом з двома іншими інвалідами в скат.
— Ернсте, — сказав він, — а що з тобою?
Його погляд прискіпливо вивчав Гребера. Він немовби шукав слідів поранення.
— Нічого, — відповів Гребер.
Усі дивилися на нього. В усіх був такий самий погляд, як у Штокмана.
— Відпустка, — пояснив Гребер ніяково. Він почувався майже винним у тому, що був здоровий.
— Я думав, що в Африці ти своє відвоював і заробив безстрокову відпустку.
— Мене заштопали, а потім послали в Росію.
— Тобі пощастило. Мені, власне, також. Інші попали в полон. їх так і не вдалося вивезти літаками. — Штокман помахав куксою. — Якщо це-о можна назвати щастям.
Чоловік, що сидів посередині, вдарив картами по столу.
— Ми граємо чи базікаємо? — запитав він грубо.
Гребер побачив, що в нього немає обох ніг. Вони були ампутовані дуже високо. На правій руці в чоловіка бракувало двох пальців, не мав він і вій. Повіки недавно затяглися шкірою, вона була червона й блискуча. Очевидно, чоловік обгорів.
— Грайте собі далі, — сказав Гребер. — Я маю час.
— Ще одне коло, — пояснив Штокман. — Ми скоро закінчимо.
Гребер присів біля Мутцига на підвіконні.
— Не ображайся на Арнольда, — прошепотів Мутциг. — У нього сьогодні важкий день.
— Це той, що посередині?
— Так. Учора сюди приходила його дружина. А після цього в нього завжди важко на душі.
— Що ти там базікаєш? — гукнув Арнольд.
— Я базікаю про минулі часи. Я ж на це ще маю право?
Арнольд щось пробурмотів і повернувся до гри.
— А загалом у нас тут дуже пристойно, — сказав Мутциг. — Навіть можемо повеселитись. Арнольд був муляром; це не така вже й проста робота, ти ж знаєш. А дружина його зраджує. Йому розповіла про це його мати.