Там, де козам роги правлять

— Едек!

Він почув той окрик, у якому були і страх, і подив, і якась радість. І водночас побачив Віку,— вона помалу-помалу опускала рушницю, націлену прямо в нього. Дівчина важко дихала, в очах, які раптом потемніли, чаявся ляк.

Едек швидко пробіг ті кільканадцять кроків, які відділяли його від неї. Він увесь тремтів од великої радості. Гукнула його на ім’я! То, виходить, щось таки їх зв’язує між собою. Виходить, не забула, не відмовилась од нього остаточно.

— Віка, що сталося? Віка...

Едек стояв навпроти, дивився їй в обличчя, яке спочатку раптом було зблідло, а тепер знову повільно наливалося кров’ю. Десь далеко збоку пролунали постріли, ще і ще...

— Ну й дурні ж ви, що не кажіть,— нарешті насилу мовила Віка.— Де ж це видано — тинятися біля прапорців? Ще секунда, і я б вистрелила. Думала, що вовк.

Тільки тепер Едек збагнув, яку дурницю він зробив. Зніяковів, одійшов трохи вбік. З лінії прапорців пролунали один за одним два постріли. На той звук дівчина ніби отямилася, знову піднесла руку з двостволкою, але їй, здавалося, ще бракувало сили...

І він, не знати навіщо, лагідно, але рішуче взяв у неї з руки рушницю, підніс... Ні, Едек не вірив своїм очам. Майже з того самого місця, де хвилину тому він мало не загинув, вискочив сірий звір з трикутною головою і гострими вухами, довгий і бистрий. Великими стрибками, не дуже поспішаючи, біг до гущавини старого лісу.

Едек прицілився. Звір помітив їх, кинувся тікати. Бахнув постріл. Вовк звернув убік і зник у кущах.

Поблизу пролунав ще один постріл. У лісі знову загаласували, застукотіли. То нагоничі давали знати, що вони виходять на лінію мисливців.

Едек сунув двостволку дівчині в руки.

— Не кажи, що це я. У мене нема дозволу. Ну, і всі узнають, що я роззява, а мені б цього не хотілося. Добре? Це твій вовк,— шепотів він швидко, нервово.

Дівчина судорожно стискала рушницю. На лінії заметушилися. Хтось казав, що бачив двох вовків.

Один з Нагоничів швидко йшов до того місця, де звернув поранений вовк. І одразу ж почувся його вигук:

— Оце вовчисько! Як кінь!..

Едек потягнув дівчину за руку.

— Ходімо, то твій звір.

Чоловік п’ятнадцять зібралося навколо вовка, якого вже витягли з гущавини. Зоровий був, старий, аж сивуватий.

Лісничий захоплено кивав головою.

— Старий вовк. Хто знає, може, це його слід ми недавно бачили. Я думав, що він подався в інші місця. Ну й звір. Але й постріл чудовий, нічого не скажеш. Вітаю, панно Віко.

Дівчина закусила губу, а потім рішуче вийшла вперед.

— Це не я стріляла, а пав Залєський,— показала вона на Едека, який одразу розгубився і тільки дурнувато витріщився на Віку.

— Як же це?— здивувався пан. Гасинець.

— Просто. Я запорошила око, дала на хвилинку рушницю панові Едеку, і якраз у цю мить вискочив той вовчисько... Він вистрілив, і все...