Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Мацура помовчав і докінчив зовсім тихо, майже пошепки:
— Ми несли всіх трьох до табору. Я разом з іншими був коло твого батька. Його рука звисала безпомічна й застигла. Отоді я й побачив, що великий палець на ній сидить низько, як оце у тебе... Твердий був чоловік.
Едек сидів на колоді, обхопивши голову руками. Дивлячись на нього, Мацура додав:
— Ще тоді, як ми розговорилися на вирубці, я щось відчув... У тебе теж часом очі горять так, як у нього.
— Написали: від запалення легенів,— замислено мовив Едек.— Авжеж — рубонув негідника по голові. Його застрелили, а повідомили: від запалення легенів. Але ніхто цьому не вірив.
Хлопець раптом нахилився і поцілував старого Мацуру в обидві щоки.
Потім випростався, глянув на возіїв, що зібралися коло вогню.
— Що, вони всі тепер отак гуртом працюють?
Мацура ущипливо засміявся.
— Вовків бояться, синку, вовків. Їх тут немало вештається. Тільки вчора в нашому селі задушили двох овець, підкопалися під обору. Собака так перелякався, що й не гавкнув.
— А як той, здоровий?— здалеку поцікавилися возії.
— Хто? Кульчик? Через три дні встав, а тепер поїхав з молодим Гасинцем в Ольштин, на іспити... Страх після тієї ночі на дереві у нього вже минув...
— Міхал нишпорить по болотах, хоче вислідити вовків, там вони буцімто ховаються.
— Скажи, щоб був обережний, це не жарти.
— Е-е, вдень не нападуть. Вони вночі небезпечні. Ну, гайда, бо день короткий, а роботи багацько.
Заворушилися, поганяли коней; б’ючись об лід, пронизливо видзвонювали товсті ланцюги, якими возії ув’язували колоди.
Трактори, вже навантажені добрими грабовими колодами, рушили піщаним насипом. Едек кивнув помічникові, і обидва взялися до роботи. Мацура ще довго стояв, курив люльку й дивився на них, нарешті помахав Едекові рукою і подався в ліс, дорогою на вирубку.
Робота не йшла Едекові на лад. Аж легше стало, коли день нарешті закінчився; він завів трактор на подвір’я лісництва, дивився на червоний захід сонця, який віщував вітер, і машинально гладив Рекса по голові. Зрештою лісничиха почала вже гримати на нього своїм різким, пронизливим дискантом і загнала хлопця до хати.
Повечерявши, Едек одразу ж попрямував до своєї кімнати, але лісничий зупинив його.
— Облиш, людино добра, що це з тобою діється? Ходиш як сам не свій. У тебе якийсь клопіт чи, може, забагато випив?
Залєський похитав головою.
— Знаєте, Мацура згадав мого батька, вони були разом у концтаборі. Розказував, як його забили... А нам прислали повідомлення, що вмер від запалення легенів. Я цілий день думаю про це...
Пан Гасинець дуже зніяковів. На його обличчі виступили червоні плями, як завжди, коли він був чимось зворушений або схвильований.
— Авжеж, авжеж. Це правда, таке краще переболіти самому.— Я хотів... про Метека, але то потім, є час...
— Складе, він стільки зубрив. Нема чого боятися.
— Так, так. Ну, то йди лягай, відпочинеш, бо вже пізно.— І, глянувши на годинник, ще більше зніяковів: щойно минула тільки восьма.
Едекові було не до сну. Лежав одягнений на ліжку, а думка все вертала до тих далеких днів. Батька він пам’ятав мало. Хлопцеві не було ще й чотирьох років, коли його забрали гестапівці. Але та ніч глибоко закарбувалася в дитячій пам’яті. Він прокинувся, розбуджений якимись голосами, і чиїсь чужі руки одразу ж витягнули його з ліжка, поставили долі. Військові мундири, чоловіки в цивільному, бліда, як стіна, мати, і батько — піднявши руки вгору, стояв у кутку кімнати. Хлопець мало з того розумів, знав тільки — діється щось лихе. Заплакав, а далі вже й плакати несила було. Бачив, як виводили татка, як мати довго стояла в прочинених дверях, прислухаючись до кроків на сходах, як потім підбігла до вікна й дивилася на автомобіль, що глухо загуркотів і поїхав. А тоді ще довго-довго стискала його в обіймах...