Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Та вони ж і писали! У нас із ними вже давні рахунки. І Вежбика ми підозрювали, а після неділі були певні. Ті його чоботи...
— Які чоботи?
Едек розповів про слід підбора з криво прибитою пластинкою. Старший лісничий усміхнувся, потім став серйозний.
— Виявляється, часом буває корисно замолоду читати Купера чи Мея. Пригодилося... Зухвало діяв цей тип. А втім, коли маєш такий захист, як досвідчений лісничий...
— Коли б мені ще де попався той високий мерзотник. Я йому не забуду ні його стрілянини, ні того, що дістав од нього в морду,— буркнув Едек, якому вже кортіло діяти далі.
Про осінню стрілянину в лісі Дзядонь знав. А про Едекові пригоди в Піші не чув і тепер зацікавлено слухав.
— Високий, у шкіряній тужурці? Хто ж би це міг бути? — замислено похитував головою.— Що вони там витворяють? Вежбик постарається замести всі сліди.
В цю мить різко задзвонив телефон, Едек схопився і стоячи прислухався до розмови.
— Так, так... Коли? Найпізніше за півгодини? Поспішіть, бо інакше нічого не вийде. Я узнав нові подробиці. Здається, ми зможемо розкрити, де дівалась останнім часом звірина в лісі... Ага, у того Вежбика є не тільки норки, а й лисиці, я про це не знав. Отже, йому потрібне було і м’ясо... Справді? Цікаво. Ми з Сумів приїдемо саньми, я по дорозі огляну місце, де вбито оленя... До побачення.
Він перевів дух.
— Ну гаразд, на щастя, є газик. Не пізніше як за півгодини міліція виїде. І директор буде, жде свою машину — він послав її до Руцяного.
Дзядонь хутенько вдягнувся. Трактор чмихнув і, круто розвернувшись, вискочив на шосе. Едек час від часу оглядався на старшого лісничого, який стояв позад нього. Обличчя у Дзядоня було суворе, на лобі — глибокі зморшки. «Віка схожа на батька,— думав хлопець,— тільки вона лагідніша».
— А знаєш, були натяки, що то сам Гасинець винищує на своїй території звірину. В районному управлінні не знали, що й думати. Я ніколи цьому не вірив, але клопоту було багато.... О, Міхал уже чекає, і Метек. А лісничого не бачу... Ну, як Метек склав іспити?
— Дуже добре. І страшенно щасливий...
Едек так хвацько завернув у двір, що мало не зачепив за ворота. Одразу вимкнув мотор. Він теж поїде, неодмінно поїде, хоча б як довелося просити старшого лісничого.
— Ну що? Їдуть? — гукав збуджений Метек.
— Їдуть. Добрий день, хлопче. І поздоровляю тебе з закінченням школи.— Дзядонь подав йому руку.
— Ой, вибачте... Добрий день...— зніяковів Метек.— Мене так схвилювала Міхалова розповідь... Спасибі за поздоровлення. Надолужив те, що пропустив за час хвороби... То як же зараз буде?
— Міліція незабаром приїде. А ми саньми... Батька немає дома?
— Доброго вам здоров’я...— озвалася, підійшовши, лісничиха.— Чоловік ще вдосвіта схопився і помчав у ліс. Казав, ніби чув постріли десь на тому березі. І ще не вернувся...— Пані Гелена дуже хвилювалася, почувши такі вісті.— Я завжди боюся за нього, коли він іде на той бік. З такими негідниками жарти кепські, в’їлися вони в мого старого.
— Нічого, пані Гелено, може, нарешті закінчаться клопоти. О, є вже сани, сідаймо... Що, ти теж? Усі?
— Я повинен, пане старший лісничий. Дозвольте, прошу...— Метек аж руки склав.
— Гаразд, їдьмо.
Щоб не гаяти часу, Метек вибрав карколомний спуск на озеро. За вуздечку вів коня по крутому схилу до пристані. Кінь ковзався, пасажири завбачливо вискочили з саней — воліли спуститися пішки.
Сани напирали, кінь не стримав їх, чвалом помчав униз, через кущі, мало не наткнувся на поручень мосту, з гуркотом вилетів на лід. Метек біг поряд, щосили вчепившись у вуздечку, нарешті майже повис на ній. Копита роз’їхалися на слизькому, кінь спіткнувся один раз і другий, але підвівся, побіг риссю, а вже потім рушив повільною ходою. Зупинилися далеко від берега.
— А хай йому лихо, чи тобі, хлопче, життя набридло?— Старший лісничий підбіг, блідий від хвилювання.
Посідали в сани, Міхал став позаду на полозах. Кінь рвонув з місця. Озеро лежало, присипане грубим шаром старого, шерехатого снігу, який узявся вже кригою, і полоззя стукотіло по ньому так, наче хто бив у калатало.
— Під’їжджай од затоки, прямо до старого лісу,— кричав Міхал.— Станемо з лівого боку біля молодняка, там далі є дорога...
Старший лісничий поглядав на годинник.
— Мали б уже виїхати.
— Не набагато вони випередять нас.
— Заждіть, заждіть, ми не повинні бути першими. Так можна сполохати їх...
Сани вже переїхали озеро і, розсовуючи сухий очерет, піднімалися на другий берег.
— Тут можна стати, звідси буде найближче.