Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Ми спинилися в затінку дерев з велетенськими гладенькими стовбурами, від яких низом, мов артерії, розходилися круглі товсті корені; жовтава зелень цих дерев нагадувала французький ліс після дощу зимового дня. Але тут дерева були гіллясті, вкриті пишним листям, а під ними з дна потічка, мов той папірус, ріс очерет футів дванадцять заввишки й густий, як пшениця на лану. Травою понад потічком пройшла якась дичина, й Друпі нахилився, щоб роздивитися слід. До нього підійшов М'Кола і теж став розглядати; обидва пройшли трохи вперед, низько нагинаючись до землі, потім повернулися до нас.
— Нюаті,— пошепки мовив М'Кола. — Буйвіл.
Друпі щось шепнув Старому, а той мовив до нас своїм низьким, хрипким од віскі голосом:
— Униз понад річкою пройшло стадо буйволів. Друпі каже, що серед них є кілька великих. Назад вони не вертали.
— Вистежмо їх, — запропонував я. — Я б охочіше вбив ще одного буйвола, ніж носорога.
— Так само ми можемо зустріти й носорога, — сказав Старий.
— Боже, який дивний край! — вигукнув я.
— Чудовий! — погодився Старий. — І хто б міг подумати!
— Дерева, як на картинах Андре, — сказала Мама. — Яка ж бо краса! Ви тільки погляньте он на ту галявку. То ж Массон. От би сюди доброго художника.
— Як чоботи — не тиснуть?
— Та ні, все гаразд.
Ми йшли слідами буйволів повільно і обережно. Вітру не було, але ми знали, що коли він почнеться, то віятиме зі сходу, вгору ущелиною, нам в обличчя. Ми йшли по сліду вздовж потічка, і трава дедалі вищала. Двічі доводилося лягати й повзти, а очерет тут стояв такий густий, що вже за два фути нічого не було видно.
Друпі нагледів у багнюці свіжий слід носорога. Я вже думав, що буде, коли нам назустріч цим вузьким проходом посуне но* соріг, що тоді робитиме кожен із нас. Хвилююча зустріч, але мені вона була не до вподоби. Це вже скидалось на пастку, та й треба було подумати про Маму.
Невдовзі, коли струмок звернув убік і ми вийшли на берег з високої трави, я чітко відчув запах дичини. Я не палю, і під час полювання ще вдома кілька разів я чув носом лосів у їхню Шлюбну пору перш ніж бачив їх. Я легко міг знайти за запахом і лігво старого самця в лісі. Лось-самець пахне мускусом; це особливий, але приємний запах, добре мені знайомий, проте запах, що його я відчув тут, був для мене незвичний.
— Я чую їх, — шепнув я Старому, і він мені повірив.
— Кого саме?
— Не знаю, але запах дуже гострий, ви чуєте?
— Ні.
— Спитайте в Друпі.
Друпі кивнув і всміхнувся.
— Тут усі нюхають тютюн, — сказав Старий. — Тож я не певен, що вони можуть почути дичину.
Ми знов заглибилися в очерет, що стояв вище людського зросту; ступали повільно, обережно, тихо, крок по кроку, як уві сні або в уповільнених кінокадрах. Тепер я впевнено чув невідомий мені запах, то дужче, то слабше, і це мені не подобалось. Ми стояли біля самого берега, а слід вів далі в болото, поросле ще вищим очеретом, ніж той, крізь який ми щойно продирались.
— Я їх чую зовсім близько, — шепнув я Старому. — І я не жартую, повірте.
— Вірю, — відповів Старий. — А може, краще піднятись на берег і обійти це місце горою?
— Гаразд. — А вже на горі я сказав: —Цей очерет лякас мене. Мені б не хотілося полювати в ньому.
— Навіть на слонів?
— Навіть на слонів.
— Невже й слона полюють серед таких заростей? — спитала Мама.
— Так, — відповів Старий. — А щоб стріляти, вилазиш кому-небудь на плечі.
«Є ж люди, — подумав я. — Куди мені до них!»
І ми рушили правим берегом понад болотом з високим сухим очеретом. На тому боці росли високі могутні дерева, а за ними височіла стрімка стіна ущелини. Самого струмка не було видно. Над нами праворуч купчилися пагорби, де-не-де порослі чагарями. Спереду, за болотом, русло потічка звужувалось, і гілля дерев майже сходилося над ним.
Зненацька Друпі схопив мене за плече, і ми обидва присіли. Він тицьнув мені дубельтівку, а сам узяв спрінгфілда. Потім показав уперед, і за поворотом я побачив голову носорога з чудовим довгим рогом. Голова поверталася з боку в бік, я бачив нашорошені, що посіпувались, вуха й маленькі, як у свині, очиці. Я зняв запобіжника й порухом звелів Друпі лягти. Але тут М'Ко-ла озвався: «Тото! Тото!» — й схопив мене за руку. Друпі й собі швидко зашепотів: «Манамукі! Манамукі! Манамукі!» — обидва благали мене не стріляти. То була самиця з малям. Я опустив рушницю, й самиця, форкнувши, побігла очеретом геть. Носоро-женяти я так і не побачив. Якийсь час очерет хитався і шурхотів там, де обоє продирались крізь нього, потім усе затихло.