Твори в 4-х томах. Том 2

— По-моєму, п'ять, — уточнив Ден.

Бідолашний Карл, слухаючи кислі поздоровлення трьох друзів, відчував, що його радість від гарної здобичі потроху розвіюється.

— Ми теж убили носорога, — сказала Мама.

— Чудово! — мовив Карл. — Більшого, ніж мій?

— Та де там! Жалюгідний недоросток.

— Я дуже жалкую, — сказав Карл просто і щиро.

— Чого ще вам шкодувати після такого носорога? Та це ж справжній красень. Чекайте, я зараз принесу фотоапарат і сфотографую його.

Я пішов по апарат. Мама йшла поряд, узявши мене під руку.

— Тату, тільки постарайся поводитися по-людськи, — сказала вона. — Бідолашний Карл! Ви зіпсували йому весь настрій.

— Знаю. Я, як можу, намагаюсь так не поводитись.

Нас наздогнав Старий. Він похитав головою на мої слова.

— Ніколи ще не почував себе так по-дурному, — мовив він. — Мені оцей його носоріг — як удар під груди. Звісно, я в захваті від його успіху.

— Я теж, — сказав я. — І навіть хотів, щоб він мене перевершив. Справді, та й ви це самі знаєте. Але чому він не застрелив хорошого носорога з рогом на один, два або вже нехай на три дюйми довшим, ніж у мого? Чому він неодмінно мусив виставити мене на посміх? Проти його носорога наш просто жалюгідний.

— Зате ви можете пишатися таким пострілом.

— К бісу той постріл! Клята доля. Боже, який же гарний його носоріг.

— Ну, гаразд, а зараз візьмімо себе в руки й поводьмося з ним, як цивілізовані люди.

— Ми поводилися просто жахливо! — сказала Мама.

— Атож, — підтримав я. — А втім, я весь час намагався поводитись люб'язно. Ви ж знаєте, я щиро радий за нього.

— Так, ви поводилися люб'язно, — сказала Мама й докинула: — Обидва.

— А ви бачили, як повівся М’Кола? — спитав Старий. М'Кола похмуро подивився на носорога, похитав головою й пішов геть.

— А носоріг таки чудовий, — сказала Мама. — Нам тільки треба поводитись пристойно, і в Карла відразу поліпшиться настрій.

Але було вже пізно. Настрій у Карла так і не поліпшився, та й нам самим досить довго було невесело. Наші носії повернулись до табору з ношею, і ми бачили, як вони, та й усі інші, пішли туди, де в холодку лежала голова носорога. Всі мовчали. І тільки білувальник радів, побачивши в нашому таборі такий трофей.

— М'узурі сана, — мовив він до мене, міряючи ріг розчепіреними пальцями. — Кубва сана!

— Н'діо. М'узурі сана, — погодився я.

— Це бвана Кабор убив його?

— Так.

— М'узурі сана.

— Так, — підтвердив я. — М'узурі сана.

Білувальник виявився єдиним джентльменом серед нас. Ми намагалися ніколи не змагатись на полюванні. Карл і я поступались один одному найкращими нагодами, які траплялися. Я щиро любив його, а він був зовсім позбавлений себелюбства і завжди готовий до самопожертви. Я знав, що стріляю краще за нього, та й витриваліший на ноги і все ж проти його трофеїв моя здобич видавалася мізерною. На моїх очах він зробив кілька дуже невдалих пострілів, а я за весь час ганебно хибив тільки двічі,— ртріляючи в оту газель та ще в дрохву на рівнині,— і все ж Карл завжди перевершував мене в здобичі. Спершу ми кепкували з нього, і я був певен, що надолужу своє. Але щось воно не надолужувалось. І ось тепер, полюючи на носорога, я хотів досягти успіху на новому місці. Ми послали Карла по м'ясо, а самі вирушили туди. Карла ми не кривдили, але й не панькалися з ним, ї все ж він знову мене перевершив. І якби тільки перевершив — то ще півбіди. Проти його носорога мій видавався таким миршавим, що я не міг виставляти його голову у містечку, де ми з ним жили. Карл просто перекреслив мій успіх. Мені залишалося тільки згадувати свій чудовий постріл, цього вже ніхто не міг відібрати, тільки ж знов-таки той постріл був такий чудовий, що я знав: рано чи пізно я почну сумніватися, чи не був то просто щасливий випадок, який не давав ніяких підстав для моєї самовпевненості. Атож, цим носорогом друзяка Карл примусив неабияк замислитися нас усіх. Тепер у своєму наметі він писав листа, а ми зі Старим сиділи під тентом, обговорюючи наші подальші дії.