Твори в 4-х томах. Том 2

Була вже десята година, й на відкритій місцині ставало жарко, сонце пекло згори, а вітер здіймав довкола хмари попелу. Усе живе забирається в такий час у гущавину. Отож і ми вирішили знайти затінок, де б можна було полежати й почитати в холодку, далі поснідати й так перебути жарку пору дня.

Минувши пожарище, ми зійшли до струмка й спинилися, геть мокрі, під високими тінистими деревами. Подіставали з тюків шкіряні куртки й дощовики, порозстеляли їх на траві під деревами, щоб можна було сидіти, спершись спинами об стовбури. Мама дістала книжки, а М'Кола розпалив невеличке багаття й заходився кип'ятити на чай воду.

Вітер шумів високо в листі. В затінку було прохолодно, та досить було виткнутися на сонце чи виставити руку або ногу, як сонце давалося взнаки. Друпі пішов на розвідку вниз понад струмком; ми лежали й читали, і я чув, як насувається спека, сушить росу, нагріває листя, а сонце прогріває воду струмка.

Мама читала книжку, яка їй не подобалась, — «Іспанське золото» Джорджа А. Бірмінгема. У мене все ще були «Севастопольські оповідання» Толстого, і в тому самому томі я прочитав чудову повість «Козаки». У ній розповідалося про літню спеку, комарів, ліс — такий різний у різні пори року — та річку, що її переходили татари, вчиняючи набіги, одне слово, я знову опинився в тодішній Росії.

Я думав, яка ж реальна для мене Росія часів нашої Громадянської війни, така сама реальна, як будь-яке інше місце, скажімо, Мічіган або прерія на північ від міста та ліси довкола пташиного розплідника Еванса, думав, як ото, завдяки Тургеневу, я сам Жив у Росії, як жив у родині Будденброків або лазив до неї у Ьікно в «Червоному й чорному», а одного ранку, коли ми ввійшли в Париж через міську браму, у нас на очах на Гревській площі кіньми четвертували Сальседа. Все це я бачив сам. І це ж Мене так і не прив'язали до диби, бо я був вишукано чемний з Катом, коли нас з Кокона страчували; я згадував Варфоломіївську ніч, як ми ловили гугенотів, і я потрапив тоді в засідку & її будинку, і як я почував себе, пересвідчившись, що ворота Лувру справді зачинені, або, дивлячись на його тіло під водою, Коли він упав зі щогли, згадував Італію — завжди кращу за будь-яку книжку, як я лежав у каштановому гайку, а восени в туман ходив через місто повз собор до Ospedale Maggiore, стукаючи гвіздками чобіт по бруківці; згадував раптові зливи навесні в горах та армійський дух, як ото присмак мідяка в роті. В спеку поїзд спинився в Дезенцано, поблизу озера Гарда, і оті війська виявилися чеським легіоном, а наступного разу йшов дощ, а ще наступного це було вночі, а ще я проїздив повз те озеро у ваговозі, а потім бачив його, вертаючись звідкись, а ще раз підходив до нього поночі з боку Серміоне. Бо ж ми були там і в книжках, і не в книжках — а там, де бува один, може побувати й буд;ь-хто інший. Земля врешті вивітрюється, і пил летить геть за вітром, люди вмирають, зникаючи безслідно, крім хіба тих, що займаються мистецтвом, але й вонід тепер хочуть кинути свою роботу, бо надто вона самотня, надто важка й не модна. Економіка тисячолітньої давності дивує нас своєю примітивністю, а мистецький витвір живе вічно, тільки ж творити вкрай важко, а тепер до того ж і не модно. Люди не хочуть більше займатися мистецтвом, бо їх вважатимуть не модними, і воші, що повзають по літературі, їх не похвалять. До того ж творити вкрай важко. То як же бути. А ось так. І я читав далі про річку, через яку переправлялися татари, вчиняючи набіги, про п'яного старого мисливця, про дівчину і про те, як по-різному там буває в різні пори року.