Твори в 4-х томах. Том 2

— Треба вже спинити його, — мовив Старий до Мами. — Признайтеся, куди ви цілились?

— У шию, — збрехав я. Хоч цілився в лопатку.

— Вийшло просто чудово! — визнала Мама. Справді куля ляснула, як бейсбольна бита об м'яч, і антилопа звалилась, мов підтята.

— Здається, він несусвітенний брехун, — сказав Старий.

— Жоден з нас, великих стрільців, не дістає визнання за життя. Побачите, що буде, коли ми повмираємо.

— Для нього визнання — це щоб нести його на плечах, — сказав Старий. — Цей влучний постріл остаточно запаморочив його.

— Гаразд, побачите далі. Я таки завжди влучно стріляв.

— Та ніби пригадую одну газель, — підкусив мене Старий.

Я теж пам'ятав цю газель. Я гасав за цією красунею цілісінький ранок, не раз підкрадався, але, очманівши від спеки, те й робив, що хибив, а потім забрався на мурашник, щоб вистрелити по іншій, куди непоказнішій газелі, перепочив, не влучив з п'ятдесяти ярдів, але вона стояла і дивилася на мене, задерши голову, і я вистрелив їй у груди. Вона присіла на задні ноги, та щойно я рушив до неї, підхопилась і, заточуючись, побігла. Я сів і зачекав, поки вона спиниться, бо, видно, не могла вже бігти далі; не підводячись, просунувши руку за ремінь рушниці, я став стріляти їй у шию, неквапно, старанно, і не влучив вісім разів підряд, однак у пориві нестримної, дедалі шаленішої люті стріляв у одне й те саме місце і в той же спосіб; зброєносці сміялись, а тут іще під'їхав ваговоз з тубільцями, які теж здивовано стежили за мною. Мама й Старий не мовили й слова, а я все сидів, намагаючись у холодній упертій затятості перебити антилопі шию, замість підійти до неї ближче й прогнати її з цієї маревної розжареної сонцем рівнини. Усі мовчали. Я простяг руку до М'Коли по нову обойму, ретельно прицілився, вистрелив і знову не влучив; тільки десятим пострілом перебив ту кляту шию. І відвернувся, навіть не дивлячись на антилопу.

— Бідолашний Тато, — сказала Мама.

— Сліпить сонце та й вітер заважає,— зауважив Старий. Тоді ми з ним іще не були добре знайомі.— Всі кулі били в одне місце. Я бачив, як вони здіймали пилюку.

— Я поводився, як дурень, — сказав я.

Принаймні відтоді я навчився стріляти. Досі мені майже завжди везло, та й сприяли щасливі випадки.

Показався табір, ми спинились і стали кричати. На наш крик ніхто не з'явився. Та ось зі свого намету вийшов Карл. Побачивши нас, він відразу пірнув усередину, потім вийшов знову.

— Агов, Карле! — гукнув я.

Він помахав мені рукою й знов зник у наметі. Тоді вийшов і рушив нам назустріч. Карл тремтів від хвилювання, і я побачив, — що він оце тільки змивав з рук кров.

— То що у вас? — спитав я.

— Носоріг, — відповів він.

— Щось негаразд?

— Ні. Ми вбили його.