Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— То як вам його ріг?
— Непоганий, — відповів Старий. — Але нічого надзвичайного, Д от постріл надзвичайно влучний.
— М'Кола неабияк задоволений носорогом, — сказав я.
— Та ти й сам не натішишся, — озвалася Мама.
— Я просто не тямлюсь від нього, — сказав я. — Але краще облишмо про це, бо як розбалакаюсь! Хіба вам не однаково, що Я думаю? Я можу все це обміркувати, прокинувшись якоїсь ночі, коли ви спатимете.
— Та й слідопит ви гарний і напрочуд влучно стріляєте птахів у повітрі,— мовив Старий. — То що ви нам іще скажете?
— Відчепіться! Я обмовився про це тільки раз, і то напідпитку.
— Тільки раз! — вигукнула Мама. — Та хіба він не торочить нам це щовечора?
— Коли на те пішло, то я й справді влучно збиваю птахів на льоту.
— Дива, та й годі! — сказав Старий. — Ніколи б не подумав. А що ви ще вмієте?
— Ідіть к бісу!
— Краще не згадувати йому про той постріл, а то він стане нестерпним, — порадив Старий Мамі.
— Ми з М'Колою знаємо це й без вас, — відказав я.
М'Кола підійшов до нас.
— М'узурі, бвана, — промовив він. — М'узурі сана.
— Він вважає, що у вас це вийшло не випадково, — переклав Старий.
— І не переконуйте його, що це не так.
— Піга м'узурі,— провадив далі М'Кола. — М'узурі.
— Здається, він тієї ж думки, що й ви, — зауважив Старий.
— Бо він мій друг.
— Та вже бачу, — сказав Старий.
Дорогою до табору я знічев'я застрелив болотну антилопу ярдів з двохсот, перебивши їй шию біля голови. М'Кола був дуже задоволений, а Друпі не тямився від захвату.
— Треба вже спинити його, — мовив Старий до Мами. — Признайтеся, куди ви цілились?
— У шию, — збрехав я. Хоч цілився в лопатку.
— Вийшло просто чудово! — визнала Мама. Справді куля ляснула, як бейсбольна бита об м'яч, і антилопа звалилась, мов підтята.
— Здається, він несусвітенний брехун, — сказав Старий.
— Жоден з нас, великих стрільців, не дістає визнання за життя. Побачите, що буде, коли ми повмираємо.
— Для нього визнання — це щоб нести його на плечах, — сказав Старий. — Цей влучний постріл остаточно запаморочив його.
— Гаразд, побачите далі. Я таки завжди влучно стріляв.
— Та ніби пригадую одну газель, — підкусив мене Старий.
Я теж пам'ятав цю газель. Я гасав за цією красунею цілісінький ранок, не раз підкрадався, але, очманівши від спеки, те й робив, що хибив, а потім забрався на мурашник, щоб вистрелити по іншій, куди непоказнішій газелі, перепочив, не влучив з п'ятдесяти ярдів, але вона стояла і дивилася на мене, задерши голову, і я вистрелив їй у груди. Вона присіла на задні ноги, та щойно я рушив до неї, підхопилась і, заточуючись, побігла. Я сів і зачекав, поки вона спиниться, бо, видно, не могла вже бігти далі; не підводячись, просунувши руку за ремінь рушниці, я став стріляти їй у шию, неквапно, старанно, і не влучив вісім разів підряд, однак у пориві нестримної, дедалі шаленішої люті стріляв у одне й те саме місце і в той же спосіб; зброєносці сміялись, а тут іще під'їхав ваговоз з тубільцями, які теж здивовано стежили за мною. Мама й Старий не мовили й слова, а я все сидів, намагаючись у холодній упертій затятості перебити антилопі шию, замість підійти до неї ближче й прогнати її з цієї маревної розжареної сонцем рівнини. Усі мовчали. Я простяг руку до М'Коли по нову обойму, ретельно прицілився, вистрелив і знову не влучив; тільки десятим пострілом перебив ту кляту шию. І відвернувся, навіть не дивлячись на антилопу.
— Бідолашний Тато, — сказала Мама.
— Сліпить сонце та й вітер заважає,— зауважив Старий. Тоді ми з ним іще не були добре знайомі.— Всі кулі били в одне місце. Я бачив, як вони здіймали пилюку.
— Я поводився, як дурень, — сказав я.
Принаймні відтоді я навчився стріляти. Досі мені майже завжди везло, та й сприяли щасливі випадки.
Показався табір, ми спинились і стали кричати. На наш крик ніхто не з'явився. Та ось зі свого намету вийшов Карл. Побачивши нас, він відразу пірнув усередину, потім вийшов знову.
— Агов, Карле! — гукнув я.
Він помахав мені рукою й знов зник у наметі. Тоді вийшов і рушив нам назустріч. Карл тремтів від хвилювання, і я побачив, — що він оце тільки змивав з рук кров.
— То що у вас? — спитав я.
— Носоріг, — відповів він.
— Щось негаразд?
— Ні. Ми вбили його.