Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Бісове маля, — сказав Старий, — т Видно, їх двоє. Але куди ж це зашився чортів буйвіл?
— Як ви в біса бачите, що там маля?
— Визначаю за тріском в очереті.
Ми стояли і дивилися на воду, на берег, затінений гіллям високих дерев, на русло струмка, що в'юнився в далечину, аж раптом М'Кола показав на пагорб праворуч.
— Фаро, — прошепотів він і простяг мені бінокля.
Там, на схилі пагорба, піднявши голову, нашорошивши вуха й поводячи носом, дивився у наш бік носоріг; у бінокль він здавався велетенським. Старий розглядав його в свій бінокль.
— Не кращий за того, якого ми вбили, — тихо мовив він.
— Зараз я можу влучити йому просто в шию, — шепнув я.
— У вас за ліцензією зостався тільки один, — відказав Старий. — І вам потрібен гарний носоріг.
Я простяг бінокля Мамі.
— Я і так бачу його, — відмовилася вона від бінокля. — Ох же й великий!
— Він може кинутися на нас, — сказав Старий. — Отоді вже вам доведеться стріляти.
Тим часом, поки ми дивилися на цього, з-за великого дерева з кучерявою верхівкою з'явився ще один носоріг, трохи менший.
— їй-богу, маля, — мовив Старий. — А то самиця. Добре, що ви не вистрелили. Вона б напевно кинулася на нас.
— Та сама самиця? — пошепки спитав я.
— Ні. У тієї був здоровенний ріг.
Нас охопило нервове збудження, якась хмільна веселість, як ото завжди при надмірі дичини. Таке почуття з'являється, коли рідкісна дичина або риба раптом трапиться в такій неймовірній кількості.
— Подивіться лишень на неї. Вона відчуває, що щось негаразд. Дарма що не бачить і не чує нас.
— Але ж вона чула постріли.
— Вона здогадується, що люди поблизу, тільки ще не зрозуміла, де саме.
Самиця, така велика й така смішна, що нею можна було за-милуватися, стояла просто перед нами, і я прицілився їй у груди.
— Чудова мішень!
— Кращої годі й шукати! — погодився Старий.
— То що будемо робити? — спитала Мама. Вона була практична жінка.
— Обійдемо її,— відповів Старий.
— Якщо ми пройдемо низом, вона навряд чи нас почує.
— Хтозна, — відказав Старий. — Головне, щоб не напала.
Але вона на нас не напала, а тільки похилила голову й побрела вгору схилом разом із своїм майже дорослим малям.
— А тепер, — мовив Старий, — нехай Друпі йде вперед і пошукає сліди самця. А ми поки що почекаємо тут.
Ми посідали в холодку; Друпі пішов одним берегом струмка, а місцевий провідник — другим. А коли повернулись, то повідомили, що носоріг пішов понад струмком униз.
— Чи не помітив котрийсь із вас, який у нього ріг? — спитав я.
— Друпі каже, що великий.
М'Кола пройшов кілька кроків угору по схилу. Раптом він пригнувся й помахав нам рукою.
— Нюаті,— сказав він, приставивши руку дашком до лоба.
— Де? — спитав Старий.
М'Кола показав, пригнувся ще нижче, і, коли ми підповзли до нього, простяг мені бінокля. Буйволи були нижче за течією, далеко від нас, на верхньому виступі одного із схилів у кінці ущелини: спершу ми нарахували шість, а тоді й вісім буйволів, чорних, з дебелими шиями й лискучими рогами. Одні паслись, інші стояли, піднявши голови й озираючись.
— Он той — самець, — сказав Старий, дивлячись у бінокль.
— Котрий?
— Другий праворуч.
— А мені вони всі видаються самцями.
— Бо далеко. А той справа — гарний бик. А тепер давайте перейдемо струмок і спробуємо підібратися до них згори.
— А вони не підуть геть?
— Ні. Найімовірніше, зійдуть до води, коли зробиться спечно.
— То ходімо.
Ми перебралися через струмок, перестрибуючи з одного поваленого стовбура на другий, і на протилежному березі побачили добре протоптану звірину стежку, яка понад берегом ішла дещо вище по схилу в холодку під густим шатром дерев. Ми крокували нею швидко й тихо; струмок під нами майже ховався за запоною листя. Був ранній ранок, але вже зривався вітер, і над нашими головами шелестіло листя. Ми перебралися через виярок, що спускався до струмка, й заглибились у густий чагарник, щоб не помітили буйволи, потім вийшли за деревами на галявку і поза широкою скелею зійшли на пагорб, щоб наблизитись до череди згори. Ми спинилися за цією скелею; я, обливаючись потом, заткнув носовичка під капелюха й послав Друпі на розвідку. Невдовзі він повернувся й сказав, що буйволи зникли. Нам не було їх видно згори, отож ми перетнули виярок і схил пагорба, щоб перейняти їх на шляху до води. Наступний схил був випалений, і на його підніжжі стирчав обгорілий чагарник. На попелі видніли сліди буйволів, що вели в густі зарості. Тут хаща була непрохідна та ще й переплетена ліанами. Слідів униз понад струмком не було видно, з чого ми зробили висновок, що буйволи вже на березі струмка, на тому місці, яке ми бачили зі звіриної стежки. Старий сказав, що тут у нас нічого не вийде. Дерева росли так густо, що коли б ми і вигнали буйволів, стріляти однаково було б марно. Бо не можна буде «відрізнити самців від самиць, сказав він. Буде видно тільки суцільну чорну масу. Старий самець сірий, а хороший стадний самець чорний, як і самиця. Тож, вигнавши їх тут, ми тільки зашкодимо справі.