Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— А я і не збираюся його склеювати. Нехай їдуть.
— Княже, — тихенько шепнув ловчий. — А заводні коні, змінні з вантажем. Невже віддамо? Їх би…
— Нехай забирають свої онучі, — каже чуйний Станкевич.
— Так там же…
— Цить, — шипить князь і мовчки давить колючою шпорою ловчого по нозі. Тепер шипить той. Від болю.
— В сідла, чорти, — бурчить князь Вітовт. — Я вже в сідлі.
Погоня злітає в сідла, починає зникати між дерев, розсіюватися між ними, зникати. Меркнуть вогні смолоскипів. Зникли.
Голова жінки падає мені на груди.
— Боже, нехай вічною буде слава твоя, — жінка плаче. — З печі вогненної, з пащі левиної врятував ти нас.
— Ну, Ганно… Ну, Сташко… Ну… Гордиславо, — я гладжу її волосся. — Тепер усе, тепер усе буде добре…
Але думки мої не тут. Я думаю. Станкевич відпустив жінку-втікачку князя. Ясно, не ті часи, коли за прелюбодійство карали смертю, хоч і таке подекуди ще трапляється. І всім відома його «симпатія» до князя Ольшанського. Ну і ще: не знав, що під плащем я, Волюжинич. А може, знав? Багато говорили про Станкевичеву «любов» до вчинків короля Тикмуна, хоч суддя й мовчав. Знав. Напевне знав. Тому і відпустив. Не знав тільки, що у в'юках на спинах запасних коней. Якби знав — сухими не вийшли б.
А тепер що? Тепер напевне врятовані. Шість польських миль, дванадцять наших. У темряві нічного лісу це годин чотири туди (без світла), та проводи на шлях до замку, та, якби здумали знову гнатися, — ще три з гаком — чотири години. Перші три години ми можемо заплутувати сліди, ще п'ять годин чимдуж скакати геть з його земель. А там понесе нас річка в одвічно вільний наш Німан. Врятувалися.
Та звідки таке болюче, таке тривожне передчуття того, що чекає якась неминуча, невиразна загроза, якась невідворотна біда? Може, варто було б повернутися і віддатися під захист судді, під щит його імені? Ні, тоді, може, й лишилися б живі, але гроші тих, що збунтувалися, зброя, яку обіцяли ті гроші, — нічого б цього не було. Помри, але віддай тим, кому вони — меч, і життя, і можливість боротися.
— Скачімо. Щодуху, Гордиславо!
Коні трохи відпочили, і тепер не треба підганяти їх. Гілля хльоскає по обличчях, пуща дедалі густішає й густішає. І в цьому одна з надій, хоча страшне й напівсвідомо-невиразне — чекає.
… Тіло моє на весь світ. Ідуть по гульбищу дама з чорним ченцем.
«Ясно… Ясно… Я божеволію, божеволію… І не тремчу, як казав хтось,
… Ох, як болить голова. Мої двері відчинені, і двері в сторожку Мультана відчинені, а за ними сірий туманний ранок, міріади майже невидимих крапельок води, які часом стикаються нечутним дзвоном і звисають на жердинах огорожі, осідають на траві, заплутуються в павутинні і роблять його веселковим, коли зійде несміливе сонце.
— І що це таке? — бурчить у сторожці Мультан. — Стогнав цілу ніч, говорив щось, навіть зубами скреготів. Находяться отак цілий день на сонці без шапки, голову напече, невчасно їдять, накуряться, насмокчуться цієї соски, вип'ють ще погані якоїсь.
— Я не пив.
— Та я не проти, щоб пив. Я проти, коли без мене. То йди сполоснися, та вертайся картоплю смажену їсти, і йди у своїх справах.
… На річці легенький туманець слався, трохи відірвавшись од води, заповзав пасмами в лозу і там зникав. Я бухнувся в ще холоднувату воду, випірнув і побачив на протилежному березі Сташку. Видно, вже викупалася, але все одно стояла з рушником на плечі сумна, стомлена і ніби заспана. І біль мій став легший, бо тепер боліла не голова. І відчув я найбанальніше, мало не до сліз, замилування і найбанальніше почуття на світі. Кохання.
І я зрозумів, що, звичайно, мовчатиму. І зрозумів водночас, що на світі вже ніщо не зможе видерти це, велике, з моїх грудей. Ніхто не допоможе, ніхто не врятує мене ні від нього, ні від безнадійності.
Що мені лишалося робити? Перекинутися якимись двома пустими словами, а потім ляпнути ні до ладу, ні до прикладу:
— Давайте сьогодні в клуб сходимо. Кіно, кажуть, нове.
— Давайте, — погодилася вона.
І ця звичайна згода, яка ні до чого не зобов'язувала, посіяла в мені таку безпричинну радість, що я не помітив ні Ольшанського, який про щось розмовляв з Лопотухою, ні Ви-соцького, який перестрів мене біля самої плебанії і простягнув білий квадратик складеної телеграми:
— Ось, на пошті був. Чого, думаю, чоловікові даремно в Ольшани швендяти?