Чорний замок Ольшанський

Вона відбігла на кілька кроків:

— Ні! Ні!

— Біжи, так твою!

Це її вагання коштувало мені того, що третій з нападників устиг відрізати мені дорогу для втечі, за Сташкою. А я б скористався нею без фальшивого сорому. Такий нерівний напад — це вже занадто.

Двоє корчилися від болю на землі, тільки пробуючи — один дихнути, а другий випростатися. Але ще два наближалися невпинно, і я побачив, як з рукава в того, що відрізав мені шлях, вилетів і срібною рибкою блиснув у руці ніж.

— Бі-жи!

Але вона не втікала, а я навіть не міг обернутися, хоч відчував за спиною, вже близько, сипле дихання другого. І тут Сташка раптом розмахнулася, і якийсь чорний предмет пролетів у повітрі і луснув того, другого, в потилицю.

— Каменем гада!

Чоловік з ножем від несподіванки повернувся в бік, звідки був напад, рука з ножем також подалася трохи вбік, і тоді я одним стрибком подолав відстань до нього і з усієї сили вдарив його в перенісся, дославши водночас правий кулак прямо йому під груди.

Я перескочив через нього — здалося мені чи ні, що кепка в нього на голові була надіта козирком назад, — схопив дівчину за руку і показав такий клас бігу, що олімпійський чемпіон, поглянувши на таке, запив би принаймні на місяць.

Тільки тут вона закричала, несподівано сильним, відчайдушним голосом. Та і я, чуючи за собою кроки четвертого, раптом загорлав. На галявині хтось закричав німо, диким матом, по-дурному.

І несподівано з того боку, куди ми бігли, відповів нашим крикам багатоголосий крик і тупіт ніг по стежці. Ще через хвилину ми вже мчали назад в оточенні щонайменше десятьох чоловік. Свист долетів з галявини, і коли ми вирвалися на неї, то вже тільки десь далеко тріщали під ногами батоги ожини й хмиз. Гнатися за ними було дурним ділом. Вони, звичайно, знали якісь мілководні стежки в цьому болоті.

Тих, що я вивів з ладу, вони, очевидно, з гріхом пополам, все-таки потягли з собою. І це було зрозуміло й страшнувато: значить, навіть по одному можна було пізнати всю банду.

— Хто такі? — спитав Шаблика. — Пізнав когось?

— Ні, — я чомусь не сказав про «лопотухинський» спосіб носити кепку. Мало хто міг його вжити? Навіщо ж з однієї тільки підозри кидати тінь на чоловіка. — Не пізнав.

І раптом вибухнуло все, що я стримував у собі:

— З ножем. Хотів купити моє життя, сволота? А ти його мені дав?.. Чим ти його стукнула в потилицю, Сташко?

— Че… черевиком… Ні-нічого більше не було…

Довкола раптом вибухнув такий регіт, що я навіть трохи злякався. А вона раптом заплакала так, що в мене щось немов одірвалося всередині. І… впала головою мені на груди. І це — я зрозумів — було щось більше, ніж просто сльози полегкості.

— Як же… Як же це вони могли?

Що мені лишалося робити? Я просто гладив її по голові і говорив якісь безладні слова, від яких вона хлипала ще ревніше.

— Ну, люба… Ну, бідна моя, хороша… Ну кинь, кинь.