Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Дурниця якась, — забурчав Гончаронок. — Нешкідливий божевільний… Ось мовчить-мовчить, а потім нападе. Остерігайтесь, все може бути.
— Людей на його очах стріляли. Допускаю, що і його родичів.
— Ех, хлопці, побоююсь я його, — зітхнув бухгалтер. — Якщо нападе, то я… собаку вдарити не можу, а як же людину?.. Ну, гаразд, нам сюди.
— А нам сюди, — сказав я і повів Стасю до містка через Ольшанку.
Той місток заслуговував швидше назви «кладка», тому мені довелося взяти супутницю за лікоть. І я відчув його гостроту й тепло і як рука вище згину вкрилася легкою гусячою шкірою, чи від холоду, чи від хвилювання. І зрозумів, що призначив би їй зустріч хоч край світу. І мені дуже захотілося поцілувати її і попливти, попливти кудись під цим зоряним небом, над цією нестрімкою, неширокою річкою; і сказати їй щось таке, що жодного разу не казав жоден мужчина жодній жінці. Мені здалося, що й вона ніби непомітно хилиться до мене.
Але я прикусив язика. Я не мав права. Я був на десять з гаком років старший за неї. Вона була дитя, а я — чоловік, який досить, чи не занадто багато пожив.
«Дівчино, що тобі в мені», — подумав тільки я словами з якоїсь старої легенди.
І тому я тільки постояв на вершині, на краю городища, з тугою простежив очима, як вона, тонесенька тростинка, іде до вогнища, і похмуро поплентався назад до своєї плебанії.
Ось так воно й було того вечора: зазирнув мимохідь в очі коханню, може, тому, яке все життя чекав, і сам собі сказав: «Не треба. Не смій. Не псуй життя прекрасній людині, яка варта кращого». І сидів я на своїй призьбі-колоді, шалено курив, дивився в ніч і думав про Сташку і про те, чи таке воно було кохання в минулому. Чи був у ньому розрахунок, чи, може, це вже в нас більше розрахунку, а в них було більше мужності і самопожертви?
Здається, нарешті задрімав. Плив синьою-синьою дуже теплою річкою, що текла серед золотих берегів. Хтось манив мене з цих берегів і зникав, щоб з'явитися знову в іншому місці. Я знав і не знав, хто це, бо воно не показувало свого обличчя.
А потім повсюди вже була яскраво-синя вода, а над головою таке саме синє небо. А я лежав на спині, відчуваючи небо очима, а воду спиною. І я був центром всесвіту. А потім у цьому всесвіті з'явилося чиєсь обличчя. І я, анітрохи не здивувавшись, чомусь сказав уголос:
— Спите? — Як крізь туман побачив я обличчя Леонарда Жиховича.
— Ні.
Очі ксьондза немов навівали щось.
— Це добре, — зловісним, як мені крізь напівсон здалося, голосом сказав він. — Думайте про людей, думайте про себе.
І зник. А мені раптом так захотілося спати, що я ледве добрався до ліжка і, як у яму якусь, провалився в сон. І це знову був той сон. Той і не той, продовження того і ніби не продовження.
Удар і падіння, блискавичне, з риштувань довкола шпиля костьолу. Ближче і ближче земля. Червоно-зелена, як сяяння фосфору, а потім — його вибух. І темрява. Ні, це просто темрява ночі. Це ожили ті слова Змогителя про людський поголос про ту втечу.
І ось ніч, велетенські стовбури дерев, поодинокі зірки в поодиноких просвітах листя і коні, що з хрипінням рвуть грудьми повітря, ні, вітер, майже ураган. Але коні стомилися, а за спиною все ближче й ближче брязкіт інших, ворожих підків.
І ось галявина, скупо освітлена блідо-зеленуватим світлом ущербного місяця. На ній, у дальнім її кінці, трикутні або чотирикутні піраміди з дикого, сіро-зеленого од моху каменю.
«Де я їх бачив? Ага, біля Бездонного озера під Слонімом і ще… і ще біля стежки, якою йшов із Замшан у Темний Бір.
Так, ми пробились, ми вирвалися з їхнього кільця, але який у цьому сенс, якщо вони женуться, наступаючи на п'яти, а наші коні змучені, і ось-ось вороги будуть тут. Кінь Ганни, моєї тепер уже назавжди, Гордислави моєї, змучений менше. І далі вона повинна втікати одна, бо рятує тепер уже дві душі. А я залишуся прикривати її відхід. На кого вона схожа обличчям під цим капюшоном? На Станіславу? На Сташку. На яку ще Сташку?»
— Скачи, Ганнусю. Ти легка, твій кінь не так виснажився… Лети!
— Дурний… «І ложе, і пошесть, і радість, і болі, і смерть одна на двох».
— Лети!
Пізно. З трьох боків галявини виїжджають з пущі вершники, оточують нас двох. Напівкруглий аршак[39] все більше замикає коло довкола нас. Чоловік сорок. Деякі в цільнокутих латах, деякі в калантарах залізних, пластинами, дехто просто в кольчузі, два чи три в ребристих, кутих смугами панцирах (із суцільних шоломів крізь щілини видно тільки безжалісний блиск очей). А он троє в лускатій східній зброї. А там кілька в карацановій зброї, теж кольчужній, але кожне кільце покрите зверху сталевою лусочкою. У деяких тигрячі шкури на плечах (гусарів, чи що, позичив у якомусь найближчому військовому відділі, чи, може, деякі друзі-гусари самі зголосилися взяти участь у ловах). Списи, шаблі, келепи. Ніби на великий бій виїхали, а не для того, щоб спіймати двох знесилених людей.
39
Аршак — свита, загін.