Чорний замок Ольшанський

Тільки через якусь хвилину я чую далекий спів рогів, який усе наближається й наближається. Потім поміж чорних стовбурів-велетів подекуди почали з'являтися відблиски, а пізніше дедалі сильніше й сильніше наливатися багрянцем рухомі, все виразніші плями. А потім на поляну виїхав у супроводі чотирьох латників із смолоскипами в лівій руці (права в усіх лежала чи на шийці гаківниці, чи на рукояті шаблі) туго збитий, але не дуже високий чоловік у простій, але вельми, видно, дорогій місцевій чузі, жовтих капцях і в гарній суконній шапочці, облямованій тонкою смужкою хутра. І жезл короткий в руках, знак судді.

Шапку зняв, розсипалося волосся, мало не по-селянському підстрижене «під горщик». Обличчя просте, худорляве, хоч і широке у вилицях і твердих мускулах на щоках, очі пронизливі й трохи іронічні.

«Копний суддя. Сам Станкевич. Один з небагатьох непідкупних, один з тих, що кожну справу до заслуженого і справедливого кінця доводить».

— Що ж це ти, княже? Ти ж обіцяв? А тут кажуть: на лови поїхав. Тож-бо хороша твоя обіцянка, якщо у твоїх людей на сідлах ужи[43] бачу. То що мені, тікачів[44] аж до самого Жигмонта Третього посилати? Кров шведська та кров Ягеллонів — ой як вони до себе іншу кров тягнуть. Просто як магнітом залізо.

— Та ми й справді на лови, — не відводячи очей, каже князь. — На лови, та ось випадково на них натрапили. Видно, заблудилися. То хоч до шляху довели б. А зранку і лови.

— Самі на шлях виїдуть. А ви ось краще зараз нас виведіть на те місце, де табір перед ловами розбивати хотіли, ночувати, та вранці — з богом. Звірі в яри, зубри в яри. А звідти, з місця табору, ми вже самі дорогу до замку знайдемо та почекаємо вас, доки ви з полювання не повернетесь.

— Та навіщо ж, найясніший? Якщо ви завітали в мою скромну кам'яницю, то давайте або ми вас залишимо з нами в таборі, а вранці разом на лови…

— Стомився я, ваша ясновельможність. Відпочити б хотів…

— Або ми разом поїдемо зараз у замок…

— Та навіщо ж я псуватиму вашу забаву? Ви нас тільки до табору, до нічлігу проведіть. Це ж і недалеко. Якихось шість литовських верстов.

— Польських це вважай дванадцять, — буркнув ловчий.

— Байдуже, — сказав Станкевич, — час звикнути. І пам'ятати слова Вердума: «Міlе podolskie, czyli ukrainskie, sa dwa razy tak wielkie, jak poskie, a im dlizej Turcji, tym wieksza mila»[45]. Ну, а там ви станете табором, а ми поїдемо до замку… Вам треба таки розвіятися, бо з наступного тижня і вам, і мені передбачається щось незвичне, і нас чекатимуть не вельми пристойні й приємні дні, — глянув на нас, потім на князя. — А ці нехай їдуть, виберуться. Я гадаю, нема нам чого складати ціну кришталевому кубку, якщо він дав велику тріщину в дні. Та й не до посудин вам буде.