Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Ми зайшли у маленький, іграшковий кабінетик, пофарбований в сіро-блакитний колір і, зрозуміло ж, без будь-яких масок.
— Ну, — розповідайте.
І я почав розповідати. Взагалі про весь той куток, про дивацтва багатьох жителів, про неприродний крижаний подих давно минулої війни на деяких з них, про божевілля Лопотухи і свої нічні кошмари. Він ставав дедалі серйозніший і серйозніший, помітно спохмурнів:
— Не можу зрозуміти ваших симптомів. Нагадує середньовічну білоруську пану, марення наяву. Але не те. І ще щось подібне довелося мені бачити у тридцять п'ятому році, в північно-західній Індії. Чули ви, звичайно, про всі полюси землі: і географічні, і магнітні, і холоду, і спеки. А от про полюс біологічної недоступності, мабуть, не чули.
— Ні.
— І мало хто з цивілізованих людей чув. Лічені одиниці. Крім навколишніх жителів.
— А що це?
— А це великий шматок простору, скелі та непрохідний тропічний ліс на берегах річки Нарбада. Джунглі — це стрижений англійський газон порівняно з тим зеленим пеклом. З початку історії гомо сапієнс туди ні разу не ступила людська нога. Уявіть, з часів австралопітека.
— Як то? Чому?
— Там, як кажуть, споконвіку найбільша на землі, на багато десятків кілометрів уздовж і впоперек, колонія диких бджіл. Бджолиний мегалополіс, ледь, скажімо, не як той мегалополіс, що від Нью-Йорка до Вашінгтона. І бджоли там якоїсь особливої раси. Хмари, сила-силенна полчищ, легіони. Укус однієї бджоли — дуже болісний, рана часом тижнями не заживає; п'ять укусить — параліч, буває — тимчасовий, а буває й ні. А якщо вже більша кількість покусає — кінець неминучий.
— Це буває, — сказав я. — Що ми знаємо про яди? Винайшли ось учені універсальну протизміїну сиворотку. Хоч кобра кусай, хоч гюрза — нічого тобі не буде.
— От-от. А чому не вживають? Здається, така панацея, порятунок для всіх людей. Аж ні. Тому що такий, застрахований від усіх змій, неминуче помирає від першого ж укусу звичайної бджоли. Ось і розберися, що краще. Дивно, що ці бджоли зовсім не чіпають тварин. А живе їх там багато. Маловивчені, а то й невідомі науці. Деяких бачили. Виносить їх звідти іноді на випалені місця та в джунглі. Але вони й назад негайно забираються. Знають, де вони в повній безпеці. Ллє виносить звідти не тільки тварин, часом і насіння різних ніким не бачених рослин. І ось за однією з них, коли тільки через багато років проросте вона поза межами бджолиного регіону, полюють усі жителі. Сушать, відвар п'ють, і тоді в них також різні… марення і надзвичайні пригоди. Але де Нарбада і де Ольшанка? Я не розумію, що у вас таке. І тому особливо побоююся… Ось що, чи не підлікуватися вам? У мене, я б за нами особисто наглядав. І друг у мене там, у клініці, молодий, талановитий. Він вас за два місяці поставить на ноги.
— Ні.
— Тоді хоч відпочиньте. — («Боже, на кого ж з кондотьєрів він схожий?») — Місяців зо два на морі. Вода, сонце, сіль. І ніяких думок. Ви просто перевтомилися з цими своїми історичними пошуками, з цією справою… І ось що, ви все думаєте, що це дурниці… — Він дивився пронизливо: — Глядіть, це страшно. І щоб ви знали це і не манкірували своїм здоров'ям, а лікувалися, — поїдемо завтра зі мною. Подивитесь, що це таке. Ну, і обстеження деякі зробимо. Це занадто важлива штука — здоров'я, це єдина варта річ — розум. А ми, однак, цього не цінуємо.
— Добре, — скоріше щоб відв'язатися, сказав я.
Трохи відпочивши, я зрештою вирішив зайти до Хилинського і майже не здивувався, що ці двоє цілком дорослих людей (він і Щука) сидять у напівтемряві і розглядають через епідіаскоп слайди.
— Сідай, зараз закінчимо, — сказав Адам.
Слайди були з «моєї» місцевості. Кладно. Дорога на Ольшани. Замок. Костьол.
— Де ви їх настругали? — спитав я, коли засвітили світло.
— Та давно вже, років зо два, як зняв, — сказав Хилинський, і я чомусь не повірив йому. Особливо тому, що біля брами замку не видно було охоронної дошки.
«Ой крутиш ти, Адаме Петровичу», — тільки й подумав я.
Коли на столі з'явилася кава і те, що до кави, часом поживне, а часом і не дуже, і ми спожили і тего, і другего (чи овего), як кажуть брати поляки, Щука відкинувся на спинку крісла:
— Розповідай.
Я розповів. Цього разу нічого не приховуючи, аж до недоречностей, до моїх нічних кошмарів, до розмови в хаті лісника і до вчорашнього нападу в болотявині. Видно, роздратування проривалося в моєму голосі, бо Щука раптом сказав: