Чорний замок Ольшанський

— Так, мабуть, в цьому велика рація є, — сказав ксьондз.

Скоро вони розійшлися, і якось так сталося, що дівчата й Генка чкурнули кудись, видно, на танці в Ольшанку, і мені довелося проводити Сташку на її Білу Гору.

Мовчали. Йшла легкою-легкою ходою. Отак, певно, йтиме і тоді, коли пройде п'ятдесят кілометрів. Справжня летуча хода бродяги. Чіткі, красиві рухи.

— Що це ваш друг Змогитель так дивно відстань рахує: «десять кілометрів на наші гроші»? Що, своїх мір не було?

— Були. І ви це чудово знаєте. Спершу «піший» і «кінний» перехід, потім, з одинадцятого століття і до вісімнадцятого року, найпоширеніша «верста». Що в нас, що в Польщі, що в Московії. Тільки ж повсюди назва одна, а довжина — інша. Від півтисячі до тисячі сажнів. А з кінця вісімнадцятого століття щось біля тисячі шістдесяти метрів. А в нас у Білорусії до поділу було взагалі дві версти: мала — сімсот вісімдесят дев'ять сажнів, і велика — тисяча сажнів.

— То що, важко хіба перевести?

— Ну от, скажімо, призначаю я вам побачення на межі першої і другої версти від Ольшан. А ви, неборака, і не знаєте, чи вам тисячу п'ятсот шістдесят метрів відійти, чи тисячу дев'ятсот сорок вісім.

Ми засміялися. Потім вона скоса глянула на мене своїми «морськими» очима і спитала:

— А ви справді призначили б мені побачення? І як, наприкінці малої чи наприкінці великої версти?

— Призначив би, якщо так уже захотілося б стати бідолахою.

— Хіба такою вже бідолахою?

— Та ви придивіться до мене краще.

І тут я прикусив язика. Неандертальський пращур варяга поруч з цією ясною як день красою, з цими чорними бровами на засмаглому вже обличчі, з цим важким каштановим з глибоким золотим відблиском волоссям. Ні, це було фундаментальним глупством. Не промовлю більше ані слова. Не треба було й починати.

На щастя, нас наздогнали Ольшанський з Гончаронком. Деякий час їм було з нами по дорозі.

— Ну як? — запитав голова.

— Та поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини пустив я пробну кулю. — Але до кінця все ще далеко.

— Так, поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини другий раз за вечір «заклала» мене дурненька Сташка. — Та от сперечаємось, у другій чи третій від рогу.

— А може, і не в них, — постарався я виправити становище. І тут несподівана подія перепинила небезпечну розмову. Хтось тьмяний в сутінках кинувся з дороги в кущі. Зашелестів за ним вільшаник.

— Хто такий? — тихо спитав я.

— А чорт його знає, — сказав Гончаронок. — Мо', пара якась… А мо'… Лопотуха. Чорт його завжди знає, звідки і куди його несе. Чому його не відправити куди треба? І догляд, і режим, і їжа.

— І травма, — сказав Ольшанський.

— Та він же гірше за будь-яку травму собі шкодить. То ночує в баби Настулі — з жалості вона його пускає. А то в якійсь із замкових веж. І не тільки тоді, коли тепла пора. Задубіє якось, а нам — відповідай.

— Травма, — Сташка зсунула свої чорні брови.

— Та він нешкідливий. Нам шкода його, — сказав Ничипір.