Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Диспутант (притиснутий до стіни, але погрозливо): Так ти в догмат непорочності Діви Марії не віриш?
Адвокат диявола (злякано): Ні, ні. Вважаю, що вартий ступеня бакалавра, а питання нехай вирішують на найвищому рівні.
(Гомін схвалення).
Щось таке відбувалося і в нас, тільки що без підніжок. А коли всі вдосталь наговорилися, раптом втрутився Шаблика:
— Ні під якою вежею, ні в яких катакомбах їхніх украдених скарбів шукати не треба. Обставини знаєте самі. Підскарбій, державний казначей, не заніс цих скарбів у розпис. Виходить, шістсот тисяч золотих і на шість мільйонів каменів, які забрав Петро Ольшанський у змовників, Михайла Слуцького та інших, і тишком-нишком з королівських земель, до казни не повернулися ні тоді, ні за Вітовта Ольшанського, що пограбував усіх поплічників Волюжинича, виказавши їх, та ще й повинен був ті гроші віддати королю. Втекли, видно, з грошима Гримислав Волюжинич та Ганна-Гордислава Ольшанська.
— Їх наздогнали, — сказав ксьондз.
— Але їх і випустили, — сказав Шаблика. — Бо до погоні приєднався суддя Станкевич. І зажадав, щоб випустили.
— Могли перестріти й пізніше інші люди князя, — сказала Валя Велет.
— Звідки це відомо? — кинув Шаблика.
— Боже мій, — втрутився раптом Змогитель, — чому ви такі черстві, чому ви такі раціоналісти? Чому не вірите людським переказам, чуткам, легендам? Буває ж і в них зерно правди. А що легенда тут каже? А каже вона, що втікали вони, заганяючи коней. По цих непролазних нетрях, ще гірших, ніж тоді під Новогрудком. А там у той час якийсь князь помер за десять — на наші гроші — кілометрів від міста, бо не могли привезти лікаря. І що гналися за ними, і що наздогнали десь біля Замшанів, а прямували вони на урочище Темний Бір, щоб потім Ольшанкою та «іншими річками» випливти в Німан, а звідти господь бог знає, куди податися. Чи на захід, бо на сході часи були смутні, чи кудись під Кладно, де ще блукали розпорошені однодумці. Та їх наздогнали і збиралися вже в'язати, але Станкевич, який відстав, якраз вибрався на галявину і наказав відпустити.
І з вантажем. І послухався Вітовт Федорович верховного судді.
— То чому він з краденим відпустив? — жвавенько спитала Таня Солій.
— Що ж він, признався б у присутності судді, що вони те крадене вивозять, яке князь у бунтарів украв і казні не повернув? — суворо кинула і своє запитання-відповідь Тереза Гайдучик. — Промовчати мусив.
Змогитель вів своє далі:
— Поїхали всі назад… І ось тут, людська поголоска розповідає, вдруге їх перестріли, що гналися за ними річкою швидше, звичайно, ніж нетрями, і випередили і втікачів, і погоню, а засаду зробили біля Березини. І взяли обох. І нібито (тут уже кожний закінчує на свій смак) чи, відібравши скарб, пустили під усі чотири вітри, чи вбили.
— Та чи була та друга засада? — скептично запитала Таня. — Може, ті гроші та інше давно вже по світу розсіялося.
— Не знаю, — сказав Змогитель. — Але легенду теж треба брати до уваги. І якщо гроші забрали, то чому пізніше, коли королівська ревізія приїхала, Станкевич на Євангелії клявся, що наказав відпустити втікачів, а Ольшанський також на Євангелії клявся, що, видно, Волюжинич з Ганною гроші вивезли, а він того не знав і відпустив, а сам тих грошей ні динара в руці не тримав, ані подвійного литовського білона під ніготь не затиснув.
— І вже тижнів зо два минуло, — сказав ксьондз, — коли він разом з тим, і також на Євангелії, клявся, що втікачі живі. Не могла тогочасна людина на невірне свідчення на святій книзі піти. І свідки клялися, що живі.
— Ну от, — знову сказав Змогитель, — і ревізія була, і під час тієї ревізії князь Ольшанський Вітовт Федорович несподівано і швидко помер. Якщо було, якщо і знав щось…
— То кінці у воду, — сказав Шаблика, — і шукати даремно.
— Чому даремно, — вибухнув Змогитель. — А таємничий напис? А може, він про щось інше говорить. А німецькі скрині? А німецька «акція» перед відступом? Ховали ж, напевне, щось?
Мені не подобалась ця розмова в присутності ксьондза. Краще було б йому менше знати про події. І про ті, наприкінці п'ятнадцятого — на початку шістнадцятого століть. І про ті, у сорок четвертому. Доки я не доведу, що він або поріддя пекла, або чистий мов скельце.