Чорний замок Ольшанський

Уже вечоріло, коли я підходив до своєї багатоповерхової хати. Давній друг Герард Пахольчик заусміхався мені з тютюнового кіоска приязно.

— Давненько не були щось, — наївні оченята розглядали мене. — Що, все ще в поїздці? Все ще для нової книжки матеріали? І як?

— Все вони… А щодо як, то поступово посуваємося вперед, чоловіче.

— І що вам далися ті середні віки?

— Я чужими словами дам відповідь: «Хто не пам'ятає минулого, хто забуває минуле — тому судилося знову пережити його. Безліч разів».

— І найстрашніше?

— І його.

— Бр-р.

— Дайте мені два блоки «БТ». Е-е, та, видно, нема, на вітрині щось не бачу.

— А ви його часто в мене на вітрині бачите? — Він дістав з-під прилавка два блоки, які я поклав у свій портфель. — Нема на вітрині — для вас знайдеться.

— За що ж це мені такий привілей?

— Оптовий покупець. І свій.

— А от угріють тебе, Герарде, — несподівано пролунав за спиною м'який глибокий голос. — Угріють і за «своїх», і за підприлавкову торгівлю.

За мною, схований вітриною з сигаретами від очей продавця, стояв Вітовт-Інезілья-Хосе-Марія Лигоновський і порпався в гаманці.

Пахольчик на хвилину немовби знітився. Нібито щось промайнуло в його очах. Потім він махнув рукою. Примружився:

— Ось вам, Антоне, ще одна «бетешка». Закотилася, на сьогодні остання.

І подав мені пачку.

— А мені не знайдеться? — спитав психіатр.

— На жаль, сьогодні остання. Але завтра буде.

— Дивись, щоб були. А поки що дві пачки «Кладно».

— «Кладно»? Угм. Де ж це «Кладно»? Ага, є. Ми пішли додому, і тут я несподівано сказав:

— Даремно я зарікався. Настала черга і мені до вас зайти якось.

— Що, нерви?

— А з чим же ще до вас ходять?

— Ну… Що ж… Заходьте хоч і зараз. Навіщо даром час гаяти? Послухаємо, подивимося.

… Я не бував раніше в його хаті і тут уже був справді здивований. Тут, здається, все було розраховане не на те, щоб заспокоїти людину, а навпаки, безмежно збудоражити її нерви. Спокійний тут почав би смикатися в танцях святого Вітта або протяжно вити, як вовк у тічці, а нервовий вийшов би психом. Не допомагали навіть звичайні меблі, всі ці тахти та столи, крісла та серванти, гравюри та телевізор.

Тому що цяцьками були ті масайські спис та щит. Тому що стіни майже суцільно вкривали чукотські і тунгуські шаманські маски, монгольські маски для «тама», від одного погляду на які посивієш, і тібетські ритуальні маски, настільки жахливі, що, несподівано зустрівши в темному коридорі людину з таким обличчям, — онімів би до самої смерті. Стояли тут потворні бенінські божки і китайські боги з виразом скаженої жорстокості й люті на обличчях. Висіли щити з Квінсленду і острова Сандей, австралійські трав'яні браслети, фетиші африканських жерців, зловісні убори учасників чоловічих спілок з Нової Гвінеї.

І повсюди морди, вискалені, волоокі, ікласті. Філіал карцеру в пеклі.

— Не страшно вам тут?

— На роботі інколи буває страшніше, — трохи жовчно і в'їдливо сказав він, обводячи розумними очима свою колекцію. — А це? Це все мої мандри. І за кожною річчю — історія, випадок, жах або сміх. І тому вони для мене — не речі. Вони для мене — шматки життя.