Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
А тут ще Україна з цими блядськими виборами!
— Володю!
— Так, Сергію Миколайовичу!
Володар Колес за моєї присутності в салоні ніколи не починає розмову першим. Люди ж, яких він возить іноді без мене, твердять, що всю дорогу Володя не стуляє рота, говорить на всі теми, а зі мною — мовчазний.
— Ти ж, кажуть, у дальнобої працював?
— Після армії п’ять год.
— І далеко їздив?
— Та всюди їздив, і Україною, і у Росію, і на Кавказ.
— А от скажи, Володю! На кого ти під час рейсів сподівався? Ну там, аварія, поломка, ДАІ — хто у тебе на крайній випадок був?
— Корочки ментовські, — засміявся Володар Колес. — Я ж у внутрішніх військах служив, так по знайомству й оформив. А ще монтировка. Я її під рукою прямо придєлав, щоб далеко не лазити, — він показав пальцем кудись під торпеду. — Ліхтарик, ключ, монтировка, все як має бути.
— Ну а поломки? Ти ж ламався в дорозі?
— Та ламався. Один раз навіть в кювет перекинувся, слава Богу, порожній був.
— Ну, й до кого звертався?
— А до кого ж там звернешся? Береш інструмент і — вперед. В кабіні — примус, їжі на два дні. А якщо є гроші зайві — зупиниш когось. На себе надіявся, на кого ж іще. Це ж не те, що в ескорті — начальство, завгар. Дальнобойщик сам собі отаман. Ну а тепер теж є на кого надіятися. На вас.
Іще один сподівається на мене! Мало було. Прийміть найщиріші вітання!
От візьму, плюну на все і піду у відпустку! Справжню! Прямо посеред цього дурдому. Знайду острів на якому нема роумінгу, щоб не знайшли, і хай усі ходять конем! А що? Вовка Франкенштейн розповідав про одного партнера, який під час кризи, складних розборок з бандитськими наїздами міг вийти покурити, а повернутися через кілька місяців. Отак просто зайти і спитати: «Ну що? Як тоді все закінчилося?» Треба буде й собі спробувати.
Ми зупинилися біля під’їзду, і я відпустив Володю до понеділка. Якщо дружина запланувала скандал, то це забере ніяк не менше трьох–чотирьох годин. Після нього ще кудись їхати сенсу не буде. Тож хай Володар Колес відпочине — навіть якщо йому тепер є на кого сподіватися, графік роботи майже нічим не відрізняється від дальнобою — практично цілодобово і майже без вихідних.
Двері до квартири були зачинено зсередини на засув. Довелося дзвонити, наче я не господар, а гість. Терпіти цього не можу, певно, саме тому дружина полюбляє той клятий засув.
— Привіт!
Богдан відкрив двері, але одразу розвернувся і попрямував до своєї кімнати, тому привітання почулося вже через плече:
— Доброго вечора.
— Богдане, залишися, будь ласка, ти нам потрібен, — почувся знервований голос із вітальні.
Син байдуже стенув плечима, але маршрут все–таки змінив.
Ірка стояла, схрестивши руки на грудях, і непорушно дивилася у вікно. На ній був довгий халат, приполи якого торкалися підлоги. З–за напівстулених фіранок до квартири заглядав довгий літній вечір.
Не знаю, як уявляла мізансцену майбутнього дійства авторка, режисерка та головна акторка вистави, але я одразу зайняв стратегічну позицію на дивані і гостинно ляпнув синові долонею поруч — вдвох воно якось легше відбиватися. Після недовгих сумнівів Богдан примостився поруч.
— Доброго вечора, Ірочко! — сказав я підкреслено спокійно. Враховуючи душевний стан дружини, вимагати ритуального вечірнього поцілунку було би як мінімум справою безперспективною, якщо не відвертою провокацією.
— Богдане! — не обертаючи голови, драматично промовила Ірка. Вона дуже вигідно виглядала зараз: підсвічена жовтим світлом люстри, з сірим передсутінковим рефлексом з правого боку. — Наш тато з нами розлучається.
— Ну, ма! — хлопець рвучко підвівся і попрямував до виходу.
Поки що я нічого не розумів.
— Куди ти? — Ірка відчула синів маневр, блискавично розвернулася і тепер кидала пекучі погляди з–під вищипаних брів.
— Я не хочу слухати, як ви сваритеся.
— Ця розмова стосується тебе так само, як і мене!
— Ну, Богдане! — сказав я примирливо.
Хлопець зупинився біля самих дверей і сперся плечем на стулку. Я давно помітив, що він у таких випадках намагається розташуватися у профіль до нас — ніби й присутній, а розмова торкається тільки по дотичній. Цікаво, чи свідомо це робить?
— Твій тато, — дружина зробила наголос на слові «твій», — твій тато кидає нас. Він знайшов собі іншу жінку, іншу родину, а ми залишаємося з тобою самі.
— Що ти мелеш? — не втримався я, і Ірка, неначе гримуча змія, миттєво розвернулася до мене. Вона чекала моєї такої реакції.