Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— Ну що ти хочеш, якщо вони такі дурні? — він був, як завжди, вальяжний і слизький водночас.
— Та на них же понавішують стільки, що заморимося відмазувати.
— А якщо дурні — хай сидять.
Звісно, щоб почути такі розумні слова, не було варто їхати через усе місто перед генеральські очі, але знаючи, як працює наша червононосна міліція, усвідомлюючи, що в її руках знаходяться мобілки затриманих гуманоїдів, де серед найпопулярніших номерів значився мій, я вирішив не ризикувати — краще проїхати зайві десять кілометрів, ніж наговорити телефоном під ментовську прослушку собі на статтю.
Проте думка, яку висловив мій візаві: мовляв партнерів — хай би навіть це були гуманоїди — можна отак от просто кинути за поживу ментам, мене вразила. — Ну, гаразд, як ти гадаєш, що вони там розповідатимуть слідчим, якщо ми їх не витягнемо?
Ґенек зверхньо махнув рукою:
— Вони — відморозки. Я для них пальцем не поворухну. Ти знаєш, як вони зчепилися з нашим колишнім Президентом? Знаєш?
— Президентом чого?
Ґенек сьорбнув кави:
— Просто Президентом. Першим. Вони ж з ним сусіди по ділянках на Кончі. Ну і щось там не поділили -
острів на Дніпрі чи затоку. Словом, в результаті беруть вони лісопилку — справжню, дизельну — та ставлять прямісінько біля паркана його ділянки. Привозять з лісу колоди, наймають гуцулів і починають вдень і вночі, на всю Конча–Заспу пиляти дерево. На дошки, а потім на тирсу. Просто з принципу, щоб той не мав спокою. Хороші?
— Ну що… На них це схоже, — ухилився від прямої відповіді я.
Бог його зна, що про гуманоїдів — правда, а що — ні.
— А той, сам розумієш, одразу звернувся до наших та до ментів. Ну, наші як наші, а менти налетіли, забрали цих робочих, розтрощили лісопилку. Цирк!
Я уявив собі, як гуманоїди пиляють дошки під вікнами першого Президента, і несамохіть пирснув.
— Але ж зараз їх забрали не за це?
— Ні, тоді обмежилися робітниками. Але тих, кажуть, пресували по повній.
— Ну от. А тепер пресують їх. Не знаю, що з них там уже видушили, але якщо під прикриттям вбивства притиснуть щодо наших справ — хто може гарантувати, що не здадуть усі схеми?
Генерал потер скроні — здається, мені вдалося пояснити суть проблеми достатньо прозоро.
— Та здадуть, сучі діти. — Він зітхнув.
— Тоді нам це дуже дорого обійдеться. Думаєш, менти такі дурні?
Ґенек приречено згодився:
— Ну добре. Візьму гріх на душу. Займуся цим питанням. Тільки ти розумієш, я нічого не гарантую.
— Ха–ха. Якщо він хоч щось зробить, я буду вкрай здивований.
— Які гарантії, Євгене Мироновичу!
Я повернувся до офісу. Приймальня світила порожнім місцем секретарки — сьогодні субота, а по суботах у робочого класу в Україні заведено відпочивати. Це тільки буржуї по суботах працюють — ганяють містом, як підстрелені, шукають, як вибратися з чергової ями з лайном.
До кабінету зайшла Сапула і кинула на мене співчутливий погляд.
— Тобі кави зробити?
— Дякую. Зроби, будь ласка.
Я всівся на крісло і по–американському виклав ноги на стіл. Таке трапляється тільки у хвилини крайньої замисленості.
— Може, коньячку? — Катя вже тримала в руках дві чашки кави — напевне зварила заздалегідь, передбачаючи мою відповідь.
— Та, ранок іще. Зіп’юся.
— Ну, що там?
— А що там… Сидять.
— Ну і хай сидять, раз такі ідіоти.
Ще одна знайшлася! Я подивився на заступницю важким поглядом.
— Давай, іще ти починай.
— А що «починай»? — Здається, мій погляд був достатньо красномовним, бо вона опустила носа і надулася, як дівчинка–підліток. Тільки жінки вміють до такого віку зберігати дитячу безпосередність.
— А те, — я був не в тому настрої, щоб давати задній хід. — Щойно мені Ґенек тим самим голову морочив, тепер — ти.
— Що я? Я ж не просто так. Мені Вовчик знаєш, що сказав? Я питаю, ви скільки будете безприділити? Люди вас із лайна витягли, а ви їх намахуєте. Що це таке? А він знаєш що? Каже, мені все одно кінець–кінцем розмовляти з прокурором. То я краще з грошима з ним буду розмовляти, ніж без грошей.
Я посміхнувся:
— Прямо так і сказав?
— І нічого тут нема смішного. Оце зараз він отримав можливість порозмовляти з прокурором. Хай подивиться, чи врятують його ці гроші.
— Ні, ну це зовсім інша справа. Це — вбивство.
— У тебе завжди інша справа. Тебе намахують, а ти рятуєш. Гуманіст… — вона смикнула губами, ховаючи спробу вжити щодо мене інше, значно менш парламентське визначення.
— Гуманіст? — я зняв ноги зі столу, розмова припиняла бути елегійною. — Гуманіст, кажеш?! А те, що вони зараз, ховаючи свої старі хвости, почнуть лити про все, що тут робиться? Це тільки я один розумію? Тебе це зовсім не турбує? Те, що слідом всі наші підшефні за ними підуть і литимуть вони на тебе, на мене, на Пашу!