Щоденник моєї секретарки

— А той, сам розумієш, одразу звернувся до наших та до ментів. Ну, наші як наші, а менти налетіли, забрали цих робочих, розтрощили лісопилку. Цирк!

Я уявив собі, як гуманоїди пиляють дошки під вікнами першого Президента, і несамохіть пирснув.

— Але ж зараз їх забрали не за це?

— Ні, тоді обмежилися робітниками. Але тих, кажуть, пресували по повній.

— Ну от. А тепер пресують їх. Не знаю, що з них там уже видушили, але якщо під прикриттям вбивства притиснуть щодо наших справ — хто може гарантувати, що не здадуть усі схеми?

Генерал потер скроні — здається, мені вдалося пояснити суть проблеми достатньо прозоро.

— Та здадуть, сучі діти. — Він зітхнув.

— Тоді нам це дуже дорого обійдеться. Думаєш, менти такі дурні?

Ґенек приречено згодився:

— Ну добре. Візьму гріх на душу. Займуся цим питанням. Тільки ти розумієш, я нічого не гарантую.

— Ха–ха. Якщо він хоч щось зробить, я буду вкрай здивований.

— Які гарантії, Євгене Мироновичу!

Я повернувся до офісу. Приймальня світила порожнім місцем секретарки — сьогодні субота, а по суботах у робочого класу в Україні заведено відпочивати. Це тільки буржуї по суботах працюють — ганяють містом, як підстрелені, шукають, як вибратися з чергової ями з лайном.

До кабінету зайшла Сапула і кинула на мене співчутливий погляд.

— Тобі кави зробити?

— Дякую. Зроби, будь ласка.

Я всівся на крісло і по–американському виклав ноги на стіл. Таке трапляється тільки у хвилини крайньої замисленості.

— Може, коньячку? — Катя вже тримала в руках дві чашки кави — напевне зварила заздалегідь, передбачаючи мою відповідь.

— Та, ранок іще. Зіп’юся.

— Ну, що там?

— А що там… Сидять.

— Ну і хай сидять, раз такі ідіоти.

Ще одна знайшлася! Я подивився на заступницю важким поглядом.

— Давай, іще ти починай.

— А що «починай»? — Здається, мій погляд був достатньо красномовним, бо вона опустила носа і надулася, як дівчинка–підліток. Тільки жінки вміють до такого віку зберігати дитячу безпосередність.

— А те, — я був не в тому настрої, щоб давати задній хід. — Щойно мені Ґенек тим самим голову морочив, тепер — ти.

— Що я? Я ж не просто так. Мені Вовчик знаєш, що сказав? Я питаю, ви скільки будете безприділити? Люди вас із лайна витягли, а ви їх намахуєте. Що це таке? А він знаєш що? Каже, мені все одно кінець–кінцем розмовляти з прокурором. То я краще з грошима з ним буду розмовляти, ніж без грошей.

Я посміхнувся:

— Прямо так і сказав?

— І нічого тут нема смішного. Оце зараз він отримав можливість порозмовляти з прокурором. Хай подивиться, чи врятують його ці гроші.

— Ні, ну це зовсім інша справа. Це — вбивство.

— У тебе завжди інша справа. Тебе намахують, а ти рятуєш. Гуманіст… — вона смикнула губами, ховаючи спробу вжити щодо мене інше, значно менш парламентське визначення.

— Гуманіст? — я зняв ноги зі столу, розмова припиняла бути елегійною. — Гуманіст, кажеш?! А те, що вони зараз, ховаючи свої старі хвости, почнуть лити про все, що тут робиться? Це тільки я один розумію? Тебе це зовсім не турбує? Те, що слідом всі наші підшефні за ними підуть і литимуть вони на тебе, на мене, на Пашу!