Щоденник моєї секретарки

— Дарма ти, — сказав я стиха. — Треба було його дослухати.

— Дослухати? Коли він так розмовляє зі своєю мамою?

— Як заслужила, так і розмовляє.

— Я заслужила?

— Ти. Я тобі казав, що дитину треба виховувати щодня? Казав?

— Тільки мамі треба виховувати?

— Я тобі казав, що так, як ти з ним поводишся, він скоро тебе посилатиме прямим текстом? Казав?

— А що, у нього батька нема?

— Я тебе попереджав, щоб ти до мене тоді не зверталася?..

Нарешті ми звернули на добре знайому та багато разів топтану стежку розвитку скандалу. Далі розмова покотилася без жодної напруги з обох сторін. Усі аргументи було вже багато разів повторено, всі комбінації та обхідні маневри ретельно вивчено.

Тому розмова закінчилося традиційно — я люто гацнув дверима і вийшов на вулицю. Треба було терміново знайти компанію для релаксації.

«Ваш абонент поза зоною досяжності», — сухуватим жіночим голосом відповів телефон Мирослава.

Отакої! Десь заїхав пан режисер. Щось режисує, попри те, що суботній вечір і треба або сидіти вдома, або пити з друзями, щоб хоч на мить забути про цей паскудний світ і про те, що скоро понеділок.

Олесів номер виявився вільним:

— Альо!

— Тільки не кажи, що ти сьогодні зайнятий. Бо я хочу напитися.

— Щось сталося?

— Все сталося. І притому одночасно.

— Я теж хочу.

— У тебе теж одночасно?

Він зітхнув.

Зрозуміло. Наш поет знову закохався у якусь романтичну істоту. Добре мати таку натуру — знаходиш високі почуття там, де перебуваєш у теперішній момент. У лісі боготвориш мавку, в місті — водія тролейбуса, а у помічниках депутата — офісних дєвачок та повій.

— Тоді за півгодинки у Еріка?

— Тільки не в Еріка, — дещо істерично відрізав поет. — Я ненавиджу Еріка.

— А де? — уточнив я.

— Не знаю, — його голос тремтів. — Я не можу бачити ресторанів. І офіціанток.

Ага, значить це була офіціантка. Можливо, та, що на її ім’я ми закладалися? Але напитися треба було обов’язково, а оскільки офіціантки — невід’ємна частина закладів громадського харчування, я несподівано прийняв рішення:

— Тоді, може, у парку Слави?

— Годиться, — сказав Олесь.

Дніпровські схили — це не просто високий берег великої річки. І, не дай Боже, не скажіть на них «парк» чи «зона відпочинку». Дніпровські схили — справжнє серце Києва. Справжніше за Хрещатик, бо правдивий Хрещатик підірвали червоноармійці 41–го. Справжніше за Золоті ворота, бо це лише радянська бутафорія. Справжніше за Софію і Лавру, навіть за фундамент Десятинної церкви. Це — єдине, що залишилося у місті з часів первісних. Тут ходили Аскольд із Діром, Рюрик із Трувором, і Кий пиячив з дружиною, і Володимир, тоді ще не святий, спускався до води, як звичайний смертний. Мазепа, Сковорода, Шевченко — власне вся збірна, що вмістилася на гривневих купюрах, — бачила перед собою цю саму картину: вигин Дніпра, низький лівий берег, небо й сонце, які непідвладні змінам. Місто за спиною мінялося, горіло й будувалося, вимирало і розцвітало, а тут все лишалося тим самим — хіба кількість кісток глибоко в землі постійно збільшувалася.