Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
— Ведіть, інакше вона не витримає.
Довга домовина, необтесана... І жовтою фарбою великими літерами: «Волович». Я підняла домовину. Хотіла із собою забрати. У мене лопнув сечовий міхур...
Потрібно місце на цвинтарі... Місце сухе. Сухесеньке! Потрібно п’ятдесят карбованців? Я дам, дам. Тільки хороше місце... Сухеньке... Я розумію там, у душі, що це жах, а сказати не можу... Місце сухеньке... Якщо треба, то все віддам! Перші ночі не йшла звідти... Там лишалася... Мене додому відведуть, я назад... Косили сіно... У місті й на цвинтарі запах сіна...
Уранці зустрічаю солдатика:
— Здрастуйте, мамо. Ваш син був у мене командиром. Я готовий вам усе розповісти.
— Ой, синку, зачекай.
Прийшли додому. Він сів у крісло сина. Почав і передумав:
— Не можу, мамо...
Заходжу до нього — вклонюся, і коли йду — вклонюся. Удома я лише тоді, коли в мене гості. Мені в сина добре. Я і в мороз там не мерзну. Там листи йому пишу, у мене купа ненадісланих листів. Як мені їх йому надіслати? Повертаюся вночі: світяться ліхтарі, їдуть машини з увімкненими фарами. Повертаюся пішки. У мене всередині така сила, що нічого не боюся: ні звіра, ні людини.
Лунають у голові слова сина: «Я не хочу їхати в ту яму! Не хочу!!» Хто за це відповість? Хтось мусить... Я хочу довго прожити, дуже стараюся для цього. Жити, щоб бути із сином... Найбеззахисніше в людини — це її могилка. Її ім’я. Я завжди захищу свого сина... До нього приходять друзі... Товариш повзав перед ним навколішках: «Валеро, я весь у крові... Ось цими руками я вбивав. З боїв не вилазив. Я весь у крові... Валеро, я тепер не знаю, що краще — загинути чи лишитися жити? Я тепер не знаю...» Хочу зрозуміти, хто за все відповість? Чому не називають їхніх імен?
Як він співав:
Ходила до церкви, зі священиком говорила.
— У мене син загинув. Надзвичайний, любий. Як мені тепер поводитися з ним? Які наші, російські звичаї? Ми їх забули. Хочу їх знати.
— Він хрещений?
— Отче, мені дуже хочеться сказати, що він хрещений, та не можна. Я була дружиною молодого офіцера. Ми жили на Камчатці. Під вічним снігом... У засніжених землянках... Тут у нас сніг білий, а там блакитний і зелений, перламутровий. Він не блищить і не ріже очі. Чистий простір... Звук лине довго... Ви мене розумієте, отче?
— Матінко Вікторіє, дуже погано, що він не хрещений. Наші молитви до нього не долинуть.
У мене вихопилося:
— То я охрещу його зараз! Своєю любов’ю, своїми муками. Через страждання я його охрещу...
Священик узяв мою руку. Вона тремтіла:
— Не можна так хвилюватися, матінко Вікторіє. Як часто ходиш до сина?
— Щодня ходжу. А як же ж? Якби він жив, то ми б щодня бачилися з ним.
— Матінко, не можна його непокоїти після п’ятої вечора. Вони йдуть до спочинку.
— Я ж на роботі до п’ятої, а опісля ще підробляю. Пам’ятник новий йому встановила... Дві з половиною тисячі... Борги треба повернути.
— Слухай мене, матінко Вікторіє, вихідного дня приходь обов’язково і щодня під обідню — на дванадцяту годину. Тоді він тебе чує.
Дайте мені страждання, найсумніші, найнестерпніші, хай тільки долинають до нього мої молитви. Моя любов...
Мати
— У нас усе відбувається якимсь дивом... Усе тримається на цій вірі... У диво!
Завантажують нас у літак: «Бігом! Біг-гом!» І поряд, ну... Поряд, за кілька десятків метрів від нас... Ведуть попід руки п’яного льотчика, п’яного як чіп, його запихають у кабіну. Мати Божа! Усе — нехай... Літак здіймається і летить. Унизу — гори, гострі піки. Падати на них — жах... Як на цвяхи... Мати Божа! Піт проймає... Прилетіли нормально, точно за часом. Команда: «Виходь! Шикуйся!» Широким кроком проходить із форсом льотчик — тверезий. Усе — нехай... Що це? Що — як не диво? Так у нас подвиги здійснюються, героями стають. Але коли ми починаємо каятися, то теж упину немає — білу сорочку на грудях навхрест! Плачемо гіркими сльозами. Усе — на повну котушку! До дна! Наче в пиятиці. Я повернувся... Я наказав собі: усе до біса! До біса! Перетворюють нас на душевнохворих, на ґвалтівників, наркоманів. Я повернувся... У мене нормальне життя нормальної людини... Мати Божа! Усе — нехай... Пив вино, кохав жінок, дарував квіти. Одружився. У мене перший син... Ось сиджу перед вами — я схожий на божевільного? На крокодила схожий? Я служив у спецназі... У нас чудові всі хлопці були, багато сільських. Із Сибіру. Вони здоровіші, витриваліші. Один трапився зі здвигом... Полюбляв шомполом проколювати барабанні перетинки полоненим «духам». Мати Божа! Один... Усього один... (Мовчить.)