Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
О. Ляшенко:
— Побули б ви на моєму місці: мізерна пенсія, роботи в мене немає, двоє маленьких дітей... Дружину нещодавно скоротили. Як жити? На що жити? А у вас гонорари. Друкуєтесь за кордоном. А ми, виходить, убивці, ґвалтівники.
Адвокат Т. Власова:
— Я протестую. На мого підзахисного чинять психологічний тиск. У мене батько був льотчиком, генералом, він теж загинув в Афганістані. Там усе було святим. Вони виконували присягу. Батьківщину захищали...
Суддя Т. Городнічева:
— На чому наполягає позивач?
О. Ляшенко:
— Щоб письменниця переді мною публічно перепросила і мені було відшкодовано моральні збитки...
Суддя Т. Городнічева:
— Ви наполягаєте лише на спростуванні опублікованих фактів?
О. Ляшенко:
— За мою зганьблену солдатську честь я вимагаю, щоб С. Алексієвич заплатила мені 50000 карбованців.
С. Алексієвич:
— Олеже, я не вірю, що це твої слова. Ти це говориш з чужих слів... Я пам’ятаю тебе іншого... І ти надто дешево оцінив своє обпалене обличчя, втрачене око... Але це не мене треба до суду кликати. Ти сплутав мене з Міністерством оборони і Політбюро КПСС...
Адвокат Т. Власова:
— Я протестую! Це — психологічний тиск...
С. Алексієвич:
— Коли ми з тобою, Олеже, зустрічалися, ти був чесним, я боялась за тебе. Я боялась, що в тебе можуть бути неприємності з КДБ, адже вас усіх примушували підписувати папери про нерозголошення військової таємниці. І я змінила твоє прізвище. Я змінила його, щоб захистити тебе, а тепер маю цим же від тебе сама захищатися. Оскільки там не твоє прізвище, то це — збірний образ... І твої претензії безпідставні...
О. Ляшенко:
— Ні, це мої слова. Це я говорив... Там і про те, як мене поранило... І... Там усе моє...
Із судового позову Катерини Микитівни Платіциної, матері загиблого майора Олександра Платіцина
6 жовтня 1989 року в статті «Ми повертаємося звідти...» в газеті «Література і мастацтва» було опубліковано уривки з документальної книги Світлани Алексієвіч «Цинкові хлопчики». Один із монологів — матері загиблого в Афганістані майора О. Платіцина — підписано моїм іменем.
Цілком цей монолог увійшов до книги С. Алексієвіч «Цинкові хлопчики».
У монолозі, надрукованому в газеті й книзі, спотворено мою розповідь про сина. С. Алексієвич, незважаючи на те, що книга документальна, деякі факти додала від себе, багато чого з моєї розповіді випустила, дійшла самостійних висновків і підписала монолог моїм іменем.
Стаття ображає і принижує мою честь і гідність...
Без особистого підпису й дати
Зі стенограми досудової співбесіди
Суддя: Т Городнічева; адвокати: Т. Власова, В. Лукшинов; позивач: К. Платіцина; відповідач: С. Алексієвич.
Суддя Т. Городнічева:
— Ми слухаємо вас, Катерино Микитівно...
К. Платіцина:
— Образ сина, закарбований у моїй свідомості, зовсім не збігається з образом, змальованим у книзі.
Суддя Т. Городнічева:
— Чи могли б ви пояснити свою думку: де саме, у якому місці і як спотворено факти?
К. Платіцина (бере книгу):
— Там усе не так, як я говорила. Мій син був не таким. Він любив свою Батьківщину. (Плаче.)
Суддя Т. Городнічева:
— Я прошу вас заспокоїтися й назвати нам факти.
К. Платіцина (зачитує з книги):
— «Після Афганістану (це коли він у відпустку приїхав) ще ніжнішим став. Усе йому вдома подобалось. Але були хвилини, коли сяде і мовчить, нікого не бачить — ночами зривався, ходив кімнатою. Одного разу прокинулась від крику: “Спалахи! Спалахи!” Іншого разу чую вночі: хтось плаче. Хто в нас може плакати? Маленьких дітей немає. Відчиняю його кімнату: він обхопив голову двома руками і плаче...»
Він був офіцер. Бойовий офіцер. А тут його показано плаксієм. Хіба про це потрібно було писати?
Суддя Т. Городнічева:
— Я сама готова заплакати. І не раз плакала, коли читала цю книгу, вашу розповідь. Але що тут ображає вашу честь і гідність?
К. Платіцина:
— Розумієте, він був бойовий офіцер. Він не міг заплакати. Або ось іще: «За два дні був Новий рік. Під ялинку нам сховав подарунки. Мені хустку велику. Чорну. “Навіщо ти, синку, чорну вибрав?” — “Матусю, там різні були. Але поки моя черга дійшла, лише чорні лишились. Подивись: вона тобі пасує...”»