Цинкові хлопчики

— Доброго ранку, синку... Доброго вечора, синку...

Завжди з ним. Хотіла хлопчика з дитбудинку взяти... Знайти такого ж, окастенького. Та серце хворе. Серце вже не витримає. Як до темного тунелю, заганяю себе в роботу. Якщо в мене буде час сісти на кухні і визирнути у вікно, я збожеволію. Урятувати мене можуть лише страждання. Я жодного разу за ці чотири роки не була в кіно. Продала кольоровий телевізор, і гроші ці пішли на пам’ятник. Я радіо жодного разу не увімкнула... Як синочок загинув, у мене все змінилося: обличчя, очі, навіть руки.

Я так кохала, коли заміж ішла! Вискочила! Він льотчик, високий, гарний. У шкіряній куртці, унтах. Ведмідь. Це він буде моїм чоловіком? Дівчата здуріють! Зайду до крамниці, ну чого наша промисловість не випускає капці на підборах? Я перед ним така маленька. Як я чекала, щоб він захворів, закашляв, щоб у нього був нежить. Тоді на цілий день лишиться вдома, я доглядатиму за ним. Шалено хотіла сина. І щоб син був — як він. Такі ж очі, такі ж вуха, такий ніс. Ніби хтось підслухав з неба: син — викапаний татко, достоту однакові. Я не йняла віри, що ці двоє гарних чоловіків — мої. Не могла повірити! Любила дім. Полюбляла прати, прасувати. Так любила все, що на павучка не наступлю, муху чи сонечко зловлю в хаті — у віконце випущу. Хай усе живе, любить одне одного — я така щаслива! Дзвоню у двері, вмикаю світло в передпокої, щоб син мене побачив радісною:

— Лерусику (у дитинстві я кликала його Лерусик), це я. Ску-у-у-у-учила!!! — З магазину чи з роботи біжу.

Я шалено любила сина, я й тепер його люблю. Принесли фотографії з похорону... Не взяла... Ще не вірила... Я — вірний пес, я з тих собак, що помирають на могилі. І в дружбі віддана була завжди. Молоко з грудей тече, а ми з подругою домовилися зустрітися, я мушу їй віддати книжку. Півтори години стою на морозі, чекаю, її немає. Людина не може просто так не прийти, якщо обіцяла, щось трапилося. Біжу до неї додому, а вона спить. Вона не могла втямити, чому я плачу. Я її теж любила, я їй сукню подарувала найулюбленішу — блакитну. Ось така я. У життя повільно входила, боязко. Деякі сміливіше. Не вірила, що мене можна кохати. Говорили: гарна — не вірила. Завжди жила з відставанням. Але якщо я щось запам’ятовувала, заучувала, то це на все життя. Назавжди. І все з радістю. Полетів у космос Юрій Гагарін, ми з Лерусиком вибігли на вулицю. Мені хотілося всіх любити цієї хвилини... Усіх обійняти... Ми кричали від радості...