Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Усі його наслідували. Я, мама, наслідувала його. Сідала, як він, коло піаніно, трохи боком. Іноді починала ходити, як він. Після його смерті особливо. Я хочу, щоб він завжди був у мені... Продовжував жити...
— Ну, матінко моя золотая, твій син їде.
— Куди?
Мовчить. Сиджу слізьми обливаюся:
— Синку, куди ти їдеш, любий?
— Що значить — куди? Уже відомо куди. Матінко моя, за роботу. Будемо починати з кухні... Друзі прийдуть...
Миттю здогадуюсь:
— До Афганістану?
— Туди... — І таке обличчя зробив непідступне, мов залізну завісу спустив.
Увірвався до будинку Колька Романов, його товариш. Як дзвіночок, усе розказав: вони ще з третього курсу подавали рапорт із проханням направити їх до Афганістану. Їм довго відмовляли.
Перший тост: хто не ризикує, той не п’є шампанського. Увесь вечір Валера співав мої улюблені романси...
Чотири тижні лишалося. Уранці до роботи заходжу до його кімнати, сиджу і слухаю, як він спить. Спав він теж гарно.
Ніби доля нам стукала у двері, мов підказувала! Бачу сон: я на чорному хресті в довгій чорній сукні... І янгол мене на хресті носить... Я ледь-ледь вишу... Вирішила глянути, куди ж я впаду. У море чи на сушу? Бачу — внизу котловина, залита сонцем...
Чекала на нього у відпустку. Він довго не писав. Дзвінок на роботу:
— Матінко моя золотая, я прибув. Не затримуйся. Суп готовий.
Я закричала:
— Синку, синку! Ти не з Ташкента? Ти — вдома! У холодильнику каструля твого улюбленого борщику!!!
— Ох ти! Каструлю бачив, та під кришку не зазирнув.
— А в тебе що за суп?
— Суп — мрія ідіота. Виїжджай. Іду зустрічати до автобуса.
Приїхав увесь сивий. Не зізнавався, що не у відпустці, а відпросився зі шпиталю: «Матінку провідати на два дні». Качався по килиму, гарчав від болю. Гепатит, малярія — усе разом у нього вчепилося. Попередив сестру:
— Те, що зараз було, це не для мами. Іди, читай книжку.
Знову, перш ніж іти на роботу, заходила до його кімнати, дивилася, як він спить. Розплющив очі:
— Що, матінко моя?
— Чому не спиш? Іще рано.
— Сон я бачив поганий.
— Синку, якщо поганий, треба перевернутися. Буде хороший. І не треба розказувати поганих снів, тоді вони не здійснюються.
Проводжали його до Москви. Були сонячні травневі дні. Калюжниця цвіла.
— Як там, синку?
— Афганістан, матінко моя, це те, що нам робити не можна.
Тільки на мене дивився, більше ні на кого. Простягнув руки, чолом потерся:
— Я не хочу їхати в цю яму! Не хочу!!! — Пішов. Озирнувся. — Ось і все, мамо.
Ніколи не казав «мама», завжди «матінко моя». Сонячний чудовий день. Калюжниця цвіла... Чергова в аеропорту дивилася на нас і плакала...
Сьомого липня прокидаюся в сльозах... Скляними очима втупилася в стелю. Він мене розбудив... Ніби прийшов попрощатися... Восьма година. Час збиратися на роботу. Метушуся із сукнею з ванної до кімнати, з однієї кімнати до іншої... Не можу надягти чомусь світлу сукню. Мене водило... Нічого не бачила... Усе пливло... А до обіду заспокоїлася, до середини дня...
Сьоме липня... Сім сигарет у кишені і сім сірників. Сім відзнятих кадрів у фотоапараті. Сім листів мені. І сім листів нареченій. Книжка, розгорнута на сьомій сторінці... Кобо Абе. «Контейнери смерті»...
Секунди три-чотири було в нього, щоб урятуватися... Вони летіли з машиною в прірву...
— Хлопці, рятуйтесь! А мені — кінець!!! — Він не міг стрибнути першим. Лишити друзів... Він цього не міг...
«Пише вам заступник командира полку з політичної частини майор Синельников С. Р.
Я, виконуючи свій солдатський обов’язок, вважаю за необхідне повідомити вам, що старший лейтенант Волович Валерій Геннадійович загинув сьогодні о десятій годині сорок п’ять хвилин...»
Уже все місто знає... У Будинку офіцерів чорний креп висить і його фотографія. Уже літак із домовиною ось-ось приземлиться. Мені нічого не кажуть... Ніхто не наважується... На роботі моїй усі ходять заплакані...
— Що сталося?
Відвертають різними дрібницями. Зазирнула у двері приятелька. Потім наш лікар у білому халаті. Я мов прокинулася:
— Люди! Ви що, збожеволіли? Такі не гинуть!! Ні! — Стала бити по столу. Підбігла до вікна, стукала у скло.
Зробили укол.
— Люди! Ви що, збожеволіли? Сказилися?!
Ще укол. Мене ніяк не брали уколи. Кажуть, я кричала:
— Я хочу його бачити. Ведіть мене до сина.