Цинкові хлопчики

— Не дивіться, що я маленька, тендітна... Я теж там була... Звідти я...

З року в рік мені дедалі важче відповідати на запитання: «Якщо ти не солдат, навіщо туди поїхала?» Мені було двадцять сім років... Усі подружки заміжні, а я — ні. Дружила з хлопцем рік, а він одружився з іншою. «Прибери! Зітри з пам’яті, щоб ніхто не знав і не здогадувався, що ми там були», — пише мені подруга. Ні, стирати з пам’яті не буду, а розібратися хочу...

Уже там ми почали розуміти, що нас обдурили. Питання: чому нас так легко ошукувати? Тому що ми самі цього хочемо... Не знаю: хотімо чи хочемо? Як правильно? Тривалий час живу сама, незабаром розучусь говорити. Зовсім замовкну. Можу зізнатися... Від чоловіка приховала б, а жінці скажу... У мене очі на лоба полізли, коли я побачила, яка кількість жінок їде на цю війну. Гарні і негарні, молоді і не дуже молоді. Веселі і злі. Пекарі, кухарі, офіціантки... Прибиральниці... Звичайно, у кожної був свій практичний інтерес — хотілося заробити, може, і особисте життя влаштувати. Усе незаміжні або розлучені. У пошуках щастя. Долі. Там щастя було... І по-справжньому закохувалися. Грали весілля. Тамара Соловей... Медсестра... Принесли на ношах вертолітника, чорний увесь, обгорілий. А за два місяці вона мене покликала на весілля — вони одружуються. Я питаю дівчат, з якими жила в кімнаті: як мені вчинити, у мене жалоба? Мій друг загинув, мені треба написати його мамі, я два дні реву. Яке тут весілля? «Післязавтра, може, і її жениха вб’ють, зате буде кому над ним поплакати», — відповідають дівчата. Мовляв, нічого думати — йти чи не йти, подарунок шукай. Подарунок у всіх однаковий — конвертик із чеками. Екіпаж жениха прибув з каністрою спирту. І співали, і танцювали, і тости підіймали. Кричали: «Гірко!» Щастя скрізь однакове. Особливо жіноче щастя... Усяке було... Але запам’ятовувалося красиве... Комбат увечері зайшов до мене в кімнату: «Не бійся! Мені нічого не треба. Ти посидь, я лише подивлюся на тебе».

Але віра була! Велика віра! У щось вірити — це так красиво. Чудово! Відчуття брехні... І віра... У нас це якось уживалося... Може, я не могла уявити іншу війну, не схожу на Велику Вітчизняну. З дитинства любила військові фільми дивитися. Я так вважала... Я так собі в уяві малювала... Ну, такі сцени... Хіба може військовий шпиталь обійтися без жінок? Без жіночих рук? Лежать обпечені... Понівечені... Навіть просто руку покласти на рану, передати якийсь імпульс. Це ж милосердя! Для жіночого серця робота! Чи вірите ви мені? Чи вірите ви нам? Ну, не всі ж там були повії та «чекістки»? Хороших дівчаток було більше. Як жінці вам довіряю... Як жінці... З чоловіками краще мовчати про це. В обличчя сміятимуться... У мене на новій роботі (я приїхала і звільнилася з колишнього місця) ніхто не знає, що я з війни. З Кабула... Нещодавно засперечалися про Афганістан: що за війна, чому війна — і наш головний інженер мене перервав: «Ну що ви, молода жіночка, можете тямити у військових справах... Чоловіче це...» (Засміялася.) Я зустрічала на війні багато хлопчиків, які самі намагалися потрапити на найнебезпечніші операції. Гинули, не замислюючись. Я там багато спостерігала за чоловіками. Підглядала... Було цікаво... Ну... що у них там у головах, що за мікроб такий? Завжди вони воюють... Я бачила, як вони ризикували життям, як вони вбивали. І вони й досі вважають себе особливими, оскільки вони вбивали. Їм випало те, що обійшло інших. Може, це хвороба? Існує мікроб. Вірус... Заражаються ним...