Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Усе перевернулося вдома... Серед своїх... Їхали з держави, якій ця війна була потрібна, а повернулися до країни, якій ця війна ні до чого. Свій соціалізм у занепаді, уже не до того, щоб будувати його за тридев’ять земель. Ніхто Леніна і Маркса вже не цитує. Не згадує про світову революцію. Герої тепер інші... Фермери, бізнесмени... Ідеали інші: мій дім — моя фортеця... А нас виховували на Павці Корчагіні... На Маресьєві... Ми співали пісні біля багать: «Перше думай про рідний край, лиш тоді про своє». Незабаром над нами кепкуватимуть. Дітей лякатимуть. Образа не від того, що нам чогось не додали... Медальок забракло... Нас викреслили, ніби нас не існує. Потрапили між жорна...
Перші півроку я не могла заснути вночі. А коли засинала, снилися трупи, обстріли. Із жахом схоплювалася. Заплющу очі — картини повторюються. Записалася на прийом до невропатолога. Він вислухав і здивувався: «Ви що, так багато трупів бачили?» Ой, як мені хотілося дати йому в його молоду пику!! Ледь стрималася... Умовила себе... Я могла й матюка загнути! На війні навчилася. До жодного лікаря я більше не пішла. Почалася депресія... Уранці мені не хочеться підійматися з ліжка, умиватися, розчісувати волосся. Усе роблю понад силу, примушую себе. Йду на роботу... З кимсь розмовляю... Спитай мене ввечері — нічого не згадаю. Я дедалі більше й більше не хочу жити. Музику не можу слухати. Вірші читати. Раніше я все це полюбляла, усім цим жила. Нікого на гостину не кличу. І сама не ходжу. Сховатися ніде — кляте житлове питання! Живу в комуналці... Що я заробила на війні? Убралася дещо... Меблі купила італійські... Але лишилася сама... У тому житті нічого не знайшла і в цьому загубилася. Із цим життям я теж не збігаюся. Мені все одно хочеться в щось вірити. У мене забрали... Мене пограбували... Не тільки гроші в банку пропали (інфляція) — гірше: конфіскували минуле. У мене немає минулого... Немає віри... Чим жити?
Ви вважаєте, що ми жорстокі? А чи здогадуєтесь, скільки жорстокості у вас? Нас не запитують і не слухають. Але про нас пишуть...
Імені мого не називайте. Вважайте, що мене вже немає.
Службовка
— На цвинтар летиш, мов на зустріч...
Перші дні ночувала там... І не боялася... Я тепер політ птахів дуже розумію, і як трава гойдається. Навесні чекаю, коли квітка із землі до мене проб’ється. Підсніжники посадила... Щоб скоріше дочекатися привіту від сина. Вони звідти до мене підіймаються... від нього...
Сиджу в нього до вечора. До ночі. Іноді як закричу, і сама не почую, поки птаство не здійметься. Ґвалт воронячий. Кружляють, пурхають наді мною, я й отямлюся. Припиню кричати. Усі чотири роки щодня приходжу. Або вранці, або ввечері. Одинадцять днів не була, коли з мікроінфарктом лежала, не дозволяли вставати. А підвелася, помалу до туалету дочовгала... Отже, і до сина добіжу, а впаду — так на його могилку. У лікарняному халаті втекла...
Перед тим сон бачила. З’являється Валера:
— Мамусю, не приходь завтра на цвинтар. Не треба.
Прибігла: тихо, ну ось так тихо, ніби його там немає. Ось відчуваю серцем — його там немає. Вороняччя сидить на пам’ятнику, на огорожці й не летить, не ховається від мене, як зазвичай. Підводжуся з лави, а вони перед мене залітають, заспокоюють. Не дають піти. Що таке? Про що вони хочуть попередити? Раптом птахи заспокоїлись, здійнялися на дерева. І мене потягло до могилки, і так спокійно на душі, тривога минула. Це душа його повернулася. «Дякую, мої пташечки, що підказали, не дали піти. Ось і дочекалася синочка...» Серед людей мені погано, ходжу мов неприкаяна. Щось мені говорять, торсають... Заважають... А там мені добре. Мені добре тільки біля сина. Мене або на роботі, або там можна знайти. Там, на могилці... там мій син ніби живе... Я з’ясувала, де лежить його голова... Сідаю поряд і щось йому розказую... Яким мені видався ранок, яким був день... Згадуємо з ним... Дивлюся на портрет... Глибоко дивлюся, довго. Він або трішки усміхнеться, або, чимось невдоволений, насупиться. Ось так із ним і живемо. Якщо я купую нову сукню, то лише для того, щоб прийти в ній до сина, щоб він мене в ній побачив... Раніше він переді мною навколішки ставав: «Матінко ти моя. Красуне ти моя!» Тепер я перед ним... Прочиню хвірточку і стану навколішки: