Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Ляйнера й Лінгена. Того самого ранку. Брюнінг збожеволів. А ти чув, що Гольману теж не поталанило?
— Ні.
— Бергман чув. Ну, бувай, Ернсте! І не забудь нас провідати.
Мутциг пошкандибав далі. «Йому, здається, дає насолоду розмова про вбитих, — подумав Гребер. — Мабуть, так він забуває про власне нещастя». Він подивився вслід товаришеві. Нога в того була ампутована вище коліна. Колись Мутциг був найкращим бігуном у класі. Гребер не знав, чи жаліти його, чи заздрити йому. Мутциг мав рацію: все залежить від того, що їх чекає попереду.
Коли він увійшов, Елізабет сиділа на ліжку в білому купальному халаті. Рушник, яким вона обвила голову, скидався на тюрбан. Заглиблена в роздуми, принишкла й гарна, дівчина була схожа на великого світлого птаха, що залетів у вікно й відпочиває перед тим, як знову полетіти.
— Я витратила гарячу воду за цілий тивдень, — сказала вона. — Це була розкішна купіль. Фрау Лізер знову зчинить галас.
— Хай галасує. Вода їй ні до чого. Справжні націонал-соціалісти купаються рідко. Чистота — це єврейський ґандж.
Гребер підійшов до вікна й виглянув надвір. Небо було сіре, вулиця тиха. Навпроти біля вікна стояв зарослий чоловіку підтяжках і позіхав. З іншого вікна долинали звуки піаніно й різкий жіночий голос співав гами. Гребер утупив погляд у розчищений вхід до підвалу та згадав про той дивний холодний страх, що охопив його на вулиці перед дзеркалом. По тілу знову пробіг мороз. «Що ж залишиться? — думав він. — Адже що-небудь мусить залишитись — якийсь якір, котрий тебе утримує, щоб ти не загубився і не вернувся назад. Але що? Елізабет? Хіба вона моя? Я знаю її так мало і знов залишу на цілі роки. Чи вона не забуде мене? Як мені зберегти її і себе в ній?»
Гребер обернувся.
— Елізабет, — промовив він. — Ми повинні одружитися.
— Одружитися? Чому це раптом?
— Тому, що це безглуздо. Тому, що ми знаємо одне одного всього кілька днів, і тому, що через кілька днів я знов поїду звідси; тому, що ми не знаємо, чи хочемо бути разом, і за такий короткий час і не взнаємо цього. Ось чому!
Вона пильно дивилася на нього.
— Ти гадаєш тому, що ми самі, зневірені й у нас більше нічого немає?
— Ні.
Вона помовчала.
— Не лише тому, — додав він.
— Тоді чому ж?
Гребер звів на неї очі. Він бачив, як вона дихає. Несподівано вона здалася йому зовсім чужою. Її груди підіймалися й опускались, її руки були не схожі на його, її думки, життя… Ні, вона його не зрозуміє, та й як вона зрозуміє, коли він сам не розуміє, чому йому цього раптом захотілося.
— Коли ми одружимося, тобквже не треба буде боятися фрау Лі-зер, — сказав він. — Ти будеш дружиною солдата, і ніхто тебе не зачепить.
— Невже?
— Так. — Гребер трохи розгубився під її пильним поглядом. — Принаймні це тобі хоч трохи допоможе.
— Це не підстава. З фрау Лізер я впораюся й так. Одружитися! У нас навіть часу для цього немає.
— Як це немає?
— Для цього потрібні всілякі папери, дозволи, свідоцтва про арійське походження, довідки про здоров’я і хтозна ще що. Це триватиме кілька тижнів.
«Кілька тижнів… — подумав Гребер. — Вона так легко про це говорить. Де я буду в той час?»
— Для солдатів усе робиться інакше, — заявив він. — Усе можна оформити за кілька днів. Я довідався про це в казармі.
— І там тобі прийшла в голову ця думка?
— Ні. Я подумав про це сьогодні вранці. Але в казармі часто розмовляють про такі речі. Багато солдатів одружуються у відпустку» А чому б і ні? Коли одружується фронтовик, його дружина має право щомісяця одержувати допомогу в розмірі двісті марок. Навіщо їх дарувати державі? Коли вже судилося накласти головою, то чому принаймні не взяти те, на що маєш право? Тобі вони знадобляться, а так їх залишить собі держава. Хіба я не маю рації?
— Коли все це справді так, то, може, й маєш.
— Я теж такої думки, — сказав Гребер із полегшенням. — Крім того, є ще весільна позичка, здається, тисячу марок. Можливо, тобі, коли вийдеш заміж, більше не доведеться ходити на твою швейну фабрику.
— Навряд. Одне одного не стосується. Що ж мені тоді цілий день робити? Самій.
— Твоя правда.
Гребер почувався якусь мить зовсім безпомічним. «Що вони тільки з нами роблять, — думав він. — Ми молоді й повинні бути щасливими, залишитися разом. Яке нам діло до війни, яку затіяли наші батьки?»
— Скоро ми станемо самотніми, — сказав він. — А коли одружимось, то не так відчуватимемо самотність.
Елізабет похитала головою.
— Ти не хочеш? — запитав він.
— Ми будемо все одно самотніми, — сказала вона. — Навіть іще більше.