Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Болотами розливалась повінь яскравого світла, багряного і моторошного, і джерелом його були старі руїни на далекому острівці. Мені важко описати вигляд тих руїн — мабуть, я тоді зсунувся з глузду, бо вони, здавалося, здіймалися у своїй славі, незруйновані, величні, в оточенні колон, підсвічений вогнем мармур їхнього антаблемента[52] пронизував небо, як храмовий шпиль на гірській вершині. Сопілки верещали, до них приєднався грім барабанів, і доки я, заціпенілий від жаху, дивився на все це, мені здалося, що навпроти видива з мармуру і світла гротескно вимальовувалися темні, спотворені постаті. Враження було неймовірне — взагалі немислиме, — і я міг би продовжувати стояти і дивитися, якби ліворуч від мене раптово не погучнішали звуки музики. Тремтячи від страху, напрочуд змішаного з екстазом, я перетнув круглу кімнату і підійшов до північного вікна, з якого міг бачити село і луку на краю боліт. Тоді мої очі знову округлилися від здивування, настільки неосяжному, ніби я оце щойно не споглядав картину поза межами будь-яких мислимих явищ природи, бо залитою примарним червонавим світлом рівниною рухалась процесія живих істот, і рухались вони так, як не могло примаритись і у найгірших жахіттях.

То ковзаючи, то линучи повітрям, зодягнені в біле духи боліт повільно просувалися до тихих вод і руїн на острові, утворюючи фантастичні фігури, немов у давніх містичних церемоніальних танцях. Вони вимахували напівпрозорими руками, слідуючи за ненависним мені завиванням тих невидимих сопілок, під жахливий ритм ведучи за собою похилених робітників, що по-собачому покірно плелися, безтямно і сліпо, ніби їх вів своєю волею незграбний демон, якому марно опиратися. Коли, не змінюючи напрямку руху, наяди вже наблизились до боліт, із замку крізь двері під моїм вікном, спотикаючись і плутаючись ногами, п’яно виплентався новий гурт сновид, вони наосліп перетнули замкове подвір’я і ближній куток села, після чого влилися у колону польових робітників. Попри відстань, яка нас розділяла, я відразу зрозумів, що то привезені з півночі слуги, бо я розпізнав потворну і огрядну постать кухаря, яка зараз виглядала невимовно трагічно. Сопілки пронизливо вищали, і я знову почув барабанний бій, що долинав від острівних руїн. Тоді наяди безмовно і граційно ковзнули у воду і одна за одною розчинилися у прадавніх болотах, і тіє ж миті люди, що рухалися в однаковому ритмі, незграбно плюснули у воду і пощезли серед невеликих круговертей гидотних бульбашок, які я ледве бачив у багряному світлі. І щойно останній бідолаха, опасистий кухар, важко бухнувся у болотисте плесо, сопілки і барабани замовкли, а сліпучі червоні промені з руїн відразу ж згасли, залишивши приречене село самотнім і спустошеним у світлі немічних променів надщербленого місяця, що саме здійнявся над овидом.