Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

В Ултарі, що за річкою Скай, колись мешкав старий, який понад усе хотів побачити земних богів; то був чоловік глибоко обізнаний у сімох сокровенних земних книгах, знайомий з Пнакотикськими Рукописами, написаними у далекому і холодному Ломарі. Його ім’я було Барзай Мудрий, і досі ще селяни оповідають, як він зійшов на вершину гори у ніч незвичайного затемнення.

Барзай знав про богів так багато, що міг передбачити, коли вони прийдуть і підуть, він розгадав стільки їхніх таємниць, що його й самого вважали напівбогом. То саме він порадив бургомістрату Ултара прийняти достопам’ятний закон про заборону на вбивство котів, і то він повідав молодому жерцю Аталу, куди зникають чорні коти напередодні дня Святого Івана. Барзай пізнав таємну мудрість земних богів, а дізнавшись, запалився бажанням побачити їхні обличчя. Він вірив, що знання божественних таємниць убереже його від божого гніву, тож вирішив піднятися на вершину високої і скелястої гори Гатеґ-Кла у ніч, коли, він знав, що там будуть боги.

Гатеґ-Кла стоїть у осерді кам’янистої пустелі, що за Гатлеґом, на честь якого й названа, і здіймається, як кам’яна статуя у безмовному храмі. Довкола вершини завжди похмуро клубочиться туман, бо тумани — пам’ять богів, а боги ще віддавна любили Гатеґ-Кла, відколи там мешкали. Земні боги часто навідують Гатеґ-Кла на своїх хмарних кораблях, оповиваючи схили блідою імлою, доки самі, поринувши у спогади, танцюють на вершині під ясним місяцем. Мешканці Гатеґа кажуть, що будь-коли недобре підніматися на Гатеґ-Кла, але смертельною небезпекою загрожує підйом на неї вночі, коли вершина і місяць огорнені блідою імлою; однак Барзай не дослухався до них, коли прийшов із сусіднього Ултара зі своїм послідовником, молодим жерцем Аталом. Атал був простим сином корчмаря, і час від часу йому було страшно, а батько Барзая був лендлордом і мешкав у давньому замку, тож у крові Барзая не було забобонного страху, і він тільки сміявся з переляканих селюків.

Зневаживши умовляння селян, Барзай і Атал вирушили із Гатеґа у кам’янисту пустелю, а вночі біля вогнища говорили про земних богів. Вони подорожували багато днів і здалека вже бачили високу гору Гатеґ-Кла, оповиту серпанком похмурого туману. Тринадцятого дня вони сягнули підніжжя самотньої гори, де Атал зізнався про свої страхи. Але Барзай був старий, освічений і не знав страху, він першим пішов угору схилом, яким ще не піднімалася жодна людина від часів Сансу, про якого зі страхом оповідають зотлілі Пнакотикські Рукописи.

Шлях був кам’янистий та небезпечний через розколини, скелі і каменепади. Пізніше стало холодно і засніжило, а Барзай і Атал часто ковзались і падали, пробиваючись і спинаючись нагору за допомогою палиць і сокир. Зрештою, повітря порідшало, а небо змінило колір, ставало все важче дихати, але вони все одно здиралися вище і вище, дивуючись із незвичності краєвиду і здригаючись від передчуття того, що трапиться на вершині, коли зникне місяць і все довкола огорне біла імла. Три дні вони лізли все вище і вище, до даху світу, тоді отаборилися і стали чекати, доки тумани приховають місяць.