Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

У місячному світлі, що заливало простору рівнину, розгорталося видовище, яке, раз побачивши, жоден смертний не зміг би забути. Під звуки очеретяних сопілок, які відлунювали над болотом, безгучно і страшно линув розмаїтий натовп якихось постатей, що екстатично звивались, танцювали так, як, мабуть, колись давно після закінчення збору урожаю під світлом місяця разом із Кіаною танцювали сицилійці на честь Деметри. Широка долина, золоте сяйво місяця, танець тіней і постатей, а над усім цим — пронизливий монотонний свист, який буквально паралізував мене, а все ж, попри переляк, я помітив, що добра половина цих невтомних, ніби механічних танцівників — робітники, що, як я гадав, о цій порі сплять, інші ж були дивними примарними істотами, зодягненими в біле, незбагненного походження, але припускаю, що то були бліді журливі наяди, які мешкали у джерельцях серед цих мочарів. Я не знаю, як довго я споглядав це видиво з вікна самотньої вежі, перш ніж раптово поринув у забуття без снів, з якого мене пробудило лише світло на світанку.

Моїм першим пориванням після пробудження було розповісти про всі свої страхи і спостереження Денісу Баррі, але сонячне світло, яке зазирало крізь заґратоване східне вікно, переконало мене в тому, що побачене не мало нічого спільного з дійсністю. Інколи я бачу дивні видіння, але мені завжди вистачало глузду не вірити у них, тож на той час я задовольнився лише розмовою з робітниками, які знову проспали допізна і не могли пригадати з попередньої ночі нічого, окрім нечітких снів і пронизливих звуків. Мене дуже спантеличили ці постійні згадки про різкі звуки, хоч я й подумав, що то передчасно з’явилися осінні цвіркуни, щоб тривожити ніч і проникати в людські сновидіння. Пізніше того самого дня я бачив, як Баррі у бібліотеці горбився над планами робіт, які мали завтра розпочатися, і тоді мене вперше охопила хвиля того страху, який вигнав із Кілдеррі усіх селян. З якоїсь незбагненної причини мене жахала сама думка про те, щоб потривожити давні болота і їхні заховані від сонця таємниці, моя уява малювала жахливі картини того, що лежить під незмірними глибинами віковічного торфовища. Здавалося божевіллям витягати ці таємниці на світло, і я надумав, як своєрідне вибачення перед болотами, покинути і цей замок, і село. Я зібрався на дусі, щоб заговорити про це з Баррі, але не наважився продовжувати після того, як він розреготався на перших же моїх словах. Тож я мовчки спостерігав, як сяйливе сонце ховалося за далекі пагорби, і Кілдеррі осяялось червінню і полум’яним золотом, яке видавалося пересторогою.