В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Російськи воєводи і дипломати всіляко тиснули на Виговського і Балабана, та коли Виговський виступив проти Москви, Балабан переїхав до нього в Чигирин і вже до Києва не повертався, правив правобережними єпархіями. Тим часом князь Трубецькой, не маючи задля цього ніяких законних підстав, своєю грамотою призначив місцеблюстителя Київської митрополії Лазаря Барановича.
На Переяславській раді 1659 року маподосвідчений, обділений державною мудрістю гетьман Юрій Хмельницький повірив підробленому текстові Переяславської угоди 1654 року, в якій, окрім обмеження козацьких прав, розширення російських залог та ін., було покладено початок узурпації Української Церкви. Підступний Трубецькой домігся прийняття такої статті, видавши її за схвалену ще Богданом Хмельницьким: «А митрополиту Киевскому, также и иним духовним Малия Россыи, бить под благословением св. патриарха Московского и всея Великия и Малия и Белия России: а в права духовние св. патриарх не будет в ту пати».
Духовенство не могло змиритися з таким нововведенням та й козацька старшина, хоч і запізно, а схаменулася й почала добиватися в царя скасування цього пункту. Та цар не поступився і звелів підшукати на Київську митрополичу кафедру надійного ставленика. Таким виявився давній прихильник і таємний агент Москви протопоп ніжинський Максим Филимонович, ласий на царські милості і схильний до політичних інтриг, до втручання у державні справи, аж до суперництва з гетьманом. 1661 року заступник московського патріарха митрополит Питирим висвятив Филимоновича на єпископа Мстиславського з іменем Мефодія, і його призначили місцеблюстителем Київської митрополії. Це було грубе втручання Москви у внутрішній устрій непідлеглої їй церкви. До того ж на Мефодія покладалася спеціальна місія — прихиляти до Москви українське духовенство і мирян. А оскільки Москва на підкупи не скупилася, то цьому своєму агентові щедро відсипала грошей і так звану «соболину казну».
Та нового місцеблюстителя українське духовенство не прийняло. До того ж почалися конфлікти Мефодія з новообраним гетьманом Брюховецьким, бо святий отець втручався у справи гетьманські.
Оця захланність, запобігання перед світською владою розхитувала єдність духовенства і притупляла його супротив перед російською експансією. Потуга Української Церкви була значно ослаблена після підписання у січні 1667 року Андрусівського перемир’я, бо Київська митрополія була розполовинена.
Москва використовувала потяг окремих духовних отців до збагачення і своїми дарунками намагалася перетягти їх у свої спільники. Місцеблюститель Київської митрополії Баранович був викликаний до Москви і «принят любезно». Звідтіля він повідомляв Брюховецькому, що йому «даде три села», «млинок на свержи чулатовськой и перевоз над монастирем всемилостивейшего Спаса». Цим благодіяння не вичерпалися: Баранович був возведений у сан архієпископа, а Чернігівська єпархія Перетворена на архи-єпископію, Баранович, зважаючи на те, що за Андрусівським перемир’ям Київ мав відійти до Польщі, тішив себе надією очолити всю Українську Церкву. Москва вигідно грала на його честолюбстві, проте JI. Баранович, за всієї своєї податливості, все ж тримався українського грунту і на митрополичій кафедрі в Києві Москву не влаштовував. Спільником російських експансіоністів став гетьман Іван Самойлович. Попервах лагідний і доступний, він, увійшовши в силу, розбагатівши, став бундючний і зневажав не тільки козаків, а й духовний чин…
Упокорену Українську Церкву лишалося приборкати остаточно — вирвати з-під юрисдикції патріарха Константинопольського.
Москва спорядила до Царгорода досвідченого посла — дяка М. Алексеева, відсипавши йому золота й употужнивши «соболиной казной». Гетьман Самойлович приєднав до цієї депутації і свого посланця Івана Лисицю, з тією ж просьбою — віддати Київську митрополію Московському патріархові.
Ситуація для Москви склалася надзвичайно сприятливою, бо Туреччина, якій оголосили війну Польща, Австрія і Венеція, прагла мати приязні стосунки з російським царем, тому візир розпорядився задовольнити просьбу московського посла.
Діонісій надіслав грамоту Самойловичу про звільнення з-під своєї влади Київського митрополита під благословення Московського патріарха, а гетьман розіслав універсал про це в усі церкви митрополії. Так завершився останній трагічний акт поглинення Української Церкви Російською.
Говорячи про приєднання Церкви Української до Московської, Іван Огієнко підкреслював, що «подія ця в житті нашому зараз же виявилася сотнею найрізніших наслідків, бо, власне, розпочалося вже реальне обмосковлення всього українського життя».