В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Офіційно, навіть у царських грамотах, гарантуючи Україській Церкві «подтверждение прежних духовного чина прав и вольностей», Москва повела на них навальний наступ. При посвяченні митрополит Четвертинський одержав митру з написом: «Митрополит Киевский, и Галицкий, и всея Руссии», та вже 27 січня 1688 року останнє було замінено на «и Малия Руссии». 1721 року Петро І заборонив Київському ієрархові взагалі зватися митрополитом, звівши його до архиепископа. Тільки 1743 року цей титул було йому повернуто. А 1767 року Київському митрополитові наказано зватися «Митрополит Киевский и Галицкий», вже без «и Малия России».
За Петра І було знищено соборноправність Української церкви і виборність усіх духовних посад. 1721 року цар, скасувавши патріархат, безпосередньо підпорядкував церкву своїй самодержавній владі і став її Головою. Для управління Церквою було створено «Святейший Всероссийский Правительствующий Синод», кожен член якого присягав на вірність цареві. Петро І під загрозою розправи змусив усіх єпископів та архимандритів підписати «Духовний регламент», щоб надати йому канонічної сили.
В Україні, Церква якої втратила соборноправність, крайові собори не збиралися 250 років — з 1667 по 1918 рік. Святійший Синод призначав митрополита, єпископів та ігуменів, причому, як правило, ці посади віддавав не українцям, людям прийгчлим, які не знали місцевих звичаїв і неухильно провадили централізійну політику.
Отців Української Церкви піддавали репресіям. Митрополита Йоасафа Кроковського, запідозреного у прихильності до гетьмана Івана Мазепи, заслали до Твері, де він і помер 1718 року. Архієпископа Варлаама Ванатовича з усім кафедральним собором 1730 року було викликано на таємний суд до Москви, позбавлено священства й заслано на довічне ув’язнення до Білозерського монастиря. Через одинадцять років цариця Єлизавета його звільнила, але він відмовився від архієрейського сану й помер у Тихвінському монастирі. Членів собору відпустили, але позбавили посад. Ці репресії були спричинені доносом російського ченця Суханова, який, побувавши в Україні, написав до Синоду, що тутешнє духовенство «исказило старую русскую веру и заразилось проклятой латинщиной», що дітей під час хрещення не занурюють, а поливають, в церквах співають «по нотам римським или итальянским», а митрополит і єпископи носять хрести на митрах.
У російскі єпархії переводили національно свідомих українських священиків. Так тривало до самого 1917 року.
Так вчинили з подільським архієреєм Парфенієм Левицьким, який виголошував проповіді українською мовою й заохочував до цього підлеглих йому священиків; з волинським єпископом Амвросієм Гудком, якого звинуватили в українській пропаганді.
1721 року Петро І для поліційного нагляду за духовенством запровадив інститут інквізиції «Духовнийрегламент». Цариця Катерина II 1763 року відібрала маєтки у російських церков і монастирів. Такий акт вчинено і в Україні, щоправда, пізніше — 1768 року, бо духовенство чинило спротив. Позбавивши духовенство економічної самостійності, уряд міг його заневолити, тримати в послуху. Щодо Української Церкви, то велася лінія на те, щоб вищі посади в ній обсаджувалися великоросами та вихідцями з інших країв.
Москва звела нінащо мистецтво проповіді, яким колись пишалася Українська Церква, спочатку піддаючи проповіді цензурі, а далі й зовсім їх витісняючи. Це відривало Українську Церкву від народу, що й було завданням імперської політики: позбувшись національно свідомого духовного проводиря, народ ставав ще слухнянішим.
«Ради одиночества» церковного неухильно нищилися всі національні окремішності Української Церкви: вилучали богослужбові книги українського друку, замінюючи їх російськими, переінакшували на свій лад обряди (хрещення, вінчання). Підозріло ставилася Москва до української церковної науки, вбачаючи в ній єресь і пресвітеріанство.
1774 року запорозькі церкви забрано з підпорядкування Києво-Межигірському монастиреві й передано до Київської єпархії, а через неї до Синоду. Ніби відчуваючи катастрофу із знищенням Січі, що вже насувалася із сановного Петербургу, межигірські ченці 12 березня 1775 року скаржилися кошовому отаманові: «Не можем собрать мислей, к какому сие следует концу».
Після невдалої визвольної акції І. Мазепи російський уряд конфіскував надані гетьманом Києво-Печерскій лаврі значні суми грошей.