Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Вони Михайликову матінку впізнали і довірливо ждали, коли ж вона подасть їм знак, хоч і важко було стриматись, бо їхній же товариш, Богосав, стояв уже з вірьовкою на шиї і хисткий дзиґлик гидко порипував під ним. Життя співака доходило останньої грані, і Роксолана Купиха біля помосту нічого не чула вже й не бачила, крім чорнющих спокійних очей приреченого на страту сербина.

От-от Оникій Бевзь, гладкий катюга, мав з-під ніг у Стояна вибити дзиґлик, напруження в юрмі зростало до останнього обруба, і Романюк не витримав.

Рвонувшися від гайдуків, сивоголовий закарпатець нелюдським зусиллям видерся з їхніх рук та й кинувся до сербина, товариша, котрого він сам же й підманув на необачний крок, який привів їх сюди, до цих трьох шибениць.

Хтозна, чим скінчився б цей порив, коли б у той же мент, ціною страшної напруги досі не спитаних сил, не вирвався б та не стрибнув на поміст і Михайлик.

Скочили нараз і всі ті серби та поляки, котрих уже встигла звільнити від пут Михайликова мама.

Встрявав уже до бійки з гайдуками і ввесь майдан.

Гнат Романюк, і Михайлик, і серби з поляками, всі вони кинулись до шибениці, бо Стоян Богосав уже заборсався в повітрі.

Аж порятунок Стоянові приспів на ту мить і без них.

Невідь-звідки взявшись, на помості виник перед катом Козак Мамай, без шаблі, без шапки, без бандури, як утік тоді з гетьманської цюпи, — навіть в одному чоботі, бо другий червоний сап’янець ще й досі десь там, либонь, погойдувався на гетьманській шибениці в селі Буряківка, куди почепив його якийсь буряківський дотепник.

Сильно брязнувши Оникія Бевзя в щелепу, аж той сторчака злетів з помосту геть, Мамай, видраною з рук у гайдука шаблюкою, хутко перетяв вірьовку й устиг підхопити Стояна в обійми.

Аж тут тільки з’явилась на майдані вся мирославська рада на чолі з єпископом Мелхиседеком.

Ось тепер виник на базарі й куценький ченчик і, з почуттям чесно виконуваного службового обов’язку, заговорив тим гидким панським голосом, який у певної породи діячів прорізується протягом першого ж тижня державної роботи в передпокоях у всяких панів начальників:

— Іменем владики! — ледве видобуваючи слова, урочисто проголосив келійник і додав, звертаючись до Оникія Бевзя, коли той, обтрушуючись, не без притаманної йому гідності саме вилазив з-під помосту, куди його жбурнула борзенька рука Мамая: — Чужинців оцих… той… вішати… гм… не велено!

І такий він був паскудний, отой службовий голос куценького ченчика, що збридило навіть зухвалому катюзі, і він аж вилаявся:

— Піди ти ік… — почав був лаятись Оникій, але спересердя щось йому в горлі затялось, і він, не можучи ні лайнутись до кінця, ані спинитись, завів без упину одне: — Ік… Ік!.. Ік!.. Ік!

— Скинь, катюго, козацький жупан! — зловісно підступаючи до нього, звелів Козак Мамай.

— …Ік… Ік! Ік! — відсахнувшись, тільки й зміг відповісти Оникій.