Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Одну хвилиночку, моя пречудова Марі, — сказав я їй і забіг у ванну для проведення деяких санітарних операцій, до яких мене привчила ще Єлизавета Павлівна.
Випурхнув із ванни в самих лише кальсонах, які залишив, щоб не дуже світити тим клятим пораненням на м’якому місці, яке я отримав на Кавказі від підступних рук німецького шпигуна. Я думав, що Марі вже буде лежати у костюмі Єви на ліжку, але натомість вона сиділа за столом, одягнена, і трохи зніяковіло дивилася на мене. Тут уже і я почав ніяковіти, тим більше, що мої наміри недвозначно випиналися з-під кальсонів. Я відчував себе так, наче голий вибіг на сцену і побачив переповнену залу.
— Марі, я щось неправильно зрозумів? — спитав я чесно.
— Іване Карповичу, вибачте, не зараз, — попросила вона.
— Що трапилося? — здивувався я, бо ж, здавалося, правильно витлумачив її зацікавленість мною.
— У мене зараз місячне. Доведеться почекати день чи два. Вибачте, — знизала вона плечима.
— А, ось так! Тоді ви мені вибачте. Просто, Марі, у мене досі дрижаки по шкірі в тому місці, де ви мене лоскотали своїми пальчиками. Ну, я трохи і пустився берега.
— Аж трохи намочилися, — Марі усміхнулася і кивнула на кілька мокрих плям на кальсонах.
— Частково взяв ванну, — пояснив я.
— Не всі чоловіки так дотримуються гігієни.
— Навчений, що як за стіл треба сідати з помитими руками, так і на ложе кохання треба вкладатися з чистим приладдям, — кивнув я.
— У вас були хороші вчительки.
— Гріх скаржитися, — кивнув я, згадав Єлизавету Павлівну і трохи засумував. — З вашого дозволу одягнуся.
Невдовзі повернувся.
— Що ж, вип’ємо шампані?
— Можна, — кивнула вона. — Я ось і келихи приготувала.
Я налив, нахиляючи бокали, щоб піна сходила і не заважала налити побільше.
— Ну що ж, за Південну кінофабрику та її новий фільм, завдяки якому я зустрів вас, Марі. — Ми почаркувалися, випили. Шампанське мені зазвичай не подобалося, але зараз здалося доречним. — Що ж, Марі, розкажіть, що тут робите і чи пан Южаков не втаїв чогось такого, що б мені варто було знати?
— Та ні, він розповів усе як є. Ми збиралися знімати пригодницьке кіно. За сценарієм пара молодят вирушає у весільну подорож на Кавказ, там дівчину викрадають кавказькі абреки, які вимагають викуп. Тоді хлопець іде на пошуки коханої і після карколомних пригод знаходить та рятує її. Цікавий сценарій, але в його автора виявилися зв’язки з бунтівниками. У підвалі його будинку працювала друкарня, на якій друкували листівки, які потім розповсюджували на фронті. Після арешту автора цензура заборонила знімати за його сценарієм. Сава Якович впав у відчай, коли я нагадала про вас. Як і багато хто, стежила за вашими пригодами на Кавказі. А там же і абреки є, і лінія кохання, нам не треба нічого переробляти, можемо одразу почати знімати. Сава Якович погодився, і ми поїхали до вас.
— Що ж, дякую, Марі, я ваш боржник.
— Відплатіть мені роллю. Набридло грати у масовці. Я хочу роль, хай не головну, але більш-менш важливу. Ну і щоб глядачі мене запам’ятали. Вигадайте якусь гілку сюжету.
— Вигадувати я невеликий мастак, але спробую. А цей Южаков, у нього є гроші?
— Гроші є, але їх завжди не вистачає, бо Сава Якович хоче якомога більше грошей. Тому одразу в роботі у нього зараз шість картин.
— А на аванс для мене вистачить?
— Так, Сава Якович пообіцяв якомусь купчику з Таганрога другорядну роль, і той позичив йому грошей. Якраз на ваш аванс і на деякі поточні витрати.
— Марі, а ви добре обізнані, як на акторку.
— Я допомагаю Саві Яковичу вести справи. Він людина великих масштабів, але дуже не любить порядку і записів, тому цим займаюся я.
— Але про роль усе одно мрієте?
— Так.
— Що ж, тоді за роль! — Ми випили ще шампані, я спитав про плани на сьогодні.
— Зараз можете відпочити, а по обіді приїде Сава Якович і можна буде подивитися претендентів на вашу роль.
— Їх кілька?
— Кілька десятків. Коли стали відомі наші плани знімати фільм про вас, Іване Карповичу, до Південної кінофабрики почало звертатися багато акторів. Усі хочуть зіграти вас, бо ж розуміють, що це певний шлях до слави.
— Диви як, я думав, буде один, у кращому випадку два актори.
— Ні, значно більше. Не тільки актори кіно, але й театру, здебільшого з півдня імперії, але їдуть і з півночі, навіть зі столиці, їдуть за свої гроші, ми дорогу не оплачуємо, але люди готові ризикнути заради права зіграти вас.
— Щось мені здається, що я попросив замало грошей, — усміхнувся я.
— Та ні, ваші умови дуже хороші, мало хто в імперії може про таке мріяти. Мені сподобалося, як ви вели справу.
— У мене була важлива перевага.
— Яка?
— Южакову це було потрібно, а мені — ні. В такій ситуації легко стояти на своєму.
— Ну, тут ви маєте рацію.
Ми допили шампанське, і я запропонував прогулятися.
— Відпочити не хочете? — спитала Марі.
— Я останні місяці тільки й роблю, що відпочиваю.
Ми пішли гуляти Ялтою, я насунув капелюх на обличчя, щоб мене не пізнавали. Було спекотно, але ми намагалися гуляти парками та алеями, де ховалися у тіні.
— Іване Карповичу, а от я хотіла вас запитати.
— Про що?
— А що сталося під Карсом? — Марі здивувала мене. — У газетах описували якось незрозуміло. Наче було велике військо турецьких інсургентів, а ви проти них сам, потім бій, а потім нападники розбіглися, лишивши багато вбитих. Я не сумніваюся, що ви добре стріляєте і взагалі найкращий сищик імперії, але в цій історії чогось не вистачає.
— У ній не вистачає правди, — визнав я. — А вона така: я тікав від нападників на тарантасі, мене зігнали з дороги, мчав полем, місцевість гориста, колесо тарантаса попало на камінь, і я злетів, ударився головою і знепритомнів. Тарантас помчав далі, нападники — це були не турки, а курди, тамтешні кочовики, — помчали за ним далі, не помітивши мене у кущах. Вони наздогнали тарантас, побачили, що мене там немає, почали шукати, але я встиг утекти, вночі натрапив на село, яке виявилося вірменським. Так і врятувався.
Марі усміхнулася і закрутила головою.
— Вам, звісно, видніше. Але ходять різні чутки...
— Які саме? — начебто здивувався я.
— Що частину ваших нападників було спалено, наче блискавками. І це так налякало тих кочовиків, що вони перейшли на бік нашої армії.
— Ну, це вже побрехеньки, — засміявся я.
— А те, що вам пропонували стати князем трапезундським, це правда?
— Не те щоб пропонували, а просили у намісника призначити. Той не погодився, і добре, бо який там із мене князь?
— Дивні речі кажете, Іване Карповичу. Усі люди влади бажають, а ви ні, — зауважила Марі.
— Бо скільки знав людей, а жоден від того, що владу отримав, кращим не став, — пояснив я. — Багато хто гіршим зробився. То для чого мені та влада? І так у мене недоліків багато і гріхів стільки, що як зібрати їх та повантажити, то довга валка вийде.
— Ну, мабуть, ви кажете правду, — кивнула вона.
— Пообідати не хочете?
— Та можна.
Зайшли ми до ресторації на набережній, замовили обід. Примітив я якогось хлопця — він усередину зайшов, побачив нас і вийшов. Наче раніше я його бачив.
— Марі, а більше бунтівників у знімальній групі не залишилося?
— Ні, а чого ви питаєте?
— Та цікаво просто. — Перепросився і вийшов на вулицю. Озирнувся. Наче нікого не побачив. Повернувся, пообідали ми, поїхали на знімальний майданчик. Дорогою дивився я, чи немає хвоста.
— Чого все озираєтеся, Івану Карповичу? — спитала Марі.
— Звичка така в мене. Сам стежив багато, то завжди дивлюся, чи за мною не ходять.
— І як?
— Наче нікого немає.
— То добре, — усміхнулася вона. Здається, не сприймала моїх слів серйозно.
Коли прибули на знімальний майданчик, Южаков був вже там, так само як і Колягін.
— Іване Карповичу, радий вас бачити! — зрадів Южаков. — Ось договір, ось гроші, а он там актори. Вже двадцять семеро, і ще їдуть! Просто диво якесь, скільки акторів хочуть вас зіграти!