Найкращий сищик та падіння імперії

Якось я повертався з прогулянки по Карадагу, коли побачив біля санаторію велике біле авто і кількох людей коло нього. Люди когось чекали, а судячи з того, що робили це біля будиночка, в якому я жив, потрібен їм був саме я. Обережно наблизився і роздивився, що гостей було троє, як не рахувати водія. Два чоловіки і жінка, молода і гарненька білявка, що безтурботно сміялася. Я вийшов до них із кущів.

— Доброго дня, — привітався.

— Іване Карповичу! Доброго дня! — До мене кинувся чоловік років сорока, кругленький, щокатий, з лисиною і смішною краваткою. За ним підійшли інші гості. — Дозвольте відрекомендуватися, Сава Якович Южаков, власник Південної кінофабрики. Він потиснув мені руку, помітно хвилювався, в його очах був якийсь мисливський азарт.

— Це Олександр Олександрович Колягін, наш режисер, а це прекрасна Марі Кораллі, наша акторка, нова зірка російської сцени, — представив Южаков усіх.

Я потиснув руку Колягіну, поцілував ручку мадемуазель Кораллі, яка підморгнула мені й роздивлялася з неабиякою цікавістю.

— Іване Карповичу, ви приділите нам кілька хвилин? — спитала вона хрипкуватим голосом, і я аж трохи знітився від бісиків в її очах.

— Так, заходьте, — запросив я і провів гостей до невеликого холу санаторію, де увечері збиралися поранені та лікарі, щоб поговорити, випити, пограти в карти.

Ми всілися за столом. Час був обідній, поранені були в їдальні.

— Отже, Іване Карповичу, ми прибули до вас із пропозицією, — почав Южаков.

— Слухаю вас.

— Південна кінофабрика зараз провадить у Ялті зйомки фільму. В нас був сценарій, був план, ми вже зняли кілька епізодів, коли трапилися деякі події, які поставили під загрозу подальші зйомки.

— І що ж сталося?

— Виявилося, що наш сценарист співпрацював із бунтівниками. Його арештували, а нам було заборонено вести зйомки за його сценарієм, — зітхнув Южаков. — Ось уявіть: знімальна група у Ялті, обладнання все там, у виробництво вкладено досить багато грошей — і тут така оказія! Ми опинилися без сценарію!

— Візьміть якийсь інший.

— Нам потрібен сценарій із подіями на Півдні. У Криму чи на Кавказі! Таких сценаріїв у нашої кінофабрики немає. Поки їх напишуть, мине час, якого у нас теж немає! — гарячкував Южаков.

— І чим я можу вам допомогти? — не зрозумів я.

— Іване Карповичу, продайте нам свою історію про пригоди на Кавказі!

— Що?

— Це ж чудовий вихід! Про події багато писали у газетах! Ви знову стали дуже популярні. І тут виходить фільм про ваші кавказькі подвиги! Запевняю вас, що кіно матиме популярність!

— Вибачте, але історії поки немає. Я нічого не писав.

— Іване Карповичу, нам потрібен тільки ваш дозвіл! Фабула історії більш-менш відома з газет, усі ці напади на потяги, снайпери, дикунська кавалерія, німецький шпигун-геній і англійська красуня, яка вас урятувала! Зараз до нас їдуть одразу два досвідчених сценаристи з Одеси, вони зроблять із цієї історії цукерку, але мені потрібен ваш дозвіл. То я і приїхав вас просити надати його! Іване Карповичу, будь ласка!

— Тепер війна, кому там цікаві якісь тилові пригоди? — засумнівався я.

— Уже третій рік війни, Іване Карповичу, і люди зморилися від неї. Люди хочуть забути про війну, вони бажають розважатися і відпочивати. Аж ось виходить стрічка про нові пригоди Івана Карповича! Звісно, ми дещо змінимо, як то кажуть, додамо перцю, кілька сюрпризів, щоб глядачі не думали, що знають, як усе буде!

Я подумав, що всі мої попередні історії з кіно були повними небезпеки і повторювати їх я не хотів. Закрутив головою і тут же відчув, як у мене щось уперлося. Чиясь приємна ніжка. Я подивився на Марі, її обличчя стало хитрим, лисячим.

— Які ваші умови? — спитав я Южакова.

— Три відсотки від зборів. Це великі гроші, бо на фільм чекає великий успіх!

— Тисяча рублів авансу, ще тисяча по завершенні зйомок, п’ять відсотків зборів, і я матиму право прибирати зі сценарію дурниці. Також я обиратиму артиста, який гратиме мене, — сказав я.

У Южакова зробилося обличчя, наче я не сказав, а вдарив його між очі. Режисер Колягін розгублено закліпав очима. Марі полоскотала мене своїми прекрасними пальчиками. Здається, підтримувала мої умови.

— Іване Карповичу, я розумію, що ви не знаєтеся на кіновиробництві і думаєте...

— Я думаю, що у мене є товар, а ви — покупець. Торгуватися я не люблю, або так, або ні, — сказав я впевнено. Радий був би будь-якому його рішенню. Розум підказував, що ще раз зв’язуватися з кіношниками не потрібно, натомість тіло, роз’ятрене лоскотанням прекрасної Марі, бажало нових пригод. Нехай усе вирішує доля.

Южаков засмикався, наче карась на гачку.

— Іване Карповичу, ми вже досить-таки витратилися на фільм і...

— Саво Яковичу, ну що ми будемо торгуватися, як на базарі? Якщо вам потрібен час, то подумайте, а ото щось пояснювати і переконувати мене не потрібно.

Пальчики Марі так впиналися мені у бік, що якби Южаков зараз підвівся і пішов, я би побіг услід і зменшив вимоги. Але він не відчув мого настрою і кивнув:

— Що ж, Іване Карповичу, я згодний на ваші достатньо жорсткі умови.

— Я озолочу вас, Саво Яковичу, не хвилюйтеся. Складімо договір просто зараз, завіримо його в нотаріуса — і до справи.

— Договір? Нотаріус? Ви мені не довіряєте? — Він спробував образитися.

— Довіряю, інакше не мав би з вами справ. Але ми ж цивілізовані люди, мусимо знати, що слід домовлятися про все на папері, бо він кращий за пам’ять людську. Недарма ж і Святе Писання було записано, щоб не покладатися на недосконалість людських спогадів. Я зараз.

Пішов до кімнати і повернувся звідти з папером та чорнильницею. Южаков сидів похмурий, здається, він очікував, що задурить мені голову за допомогою обіцянок та Марі, а платити був не налаштований.

— Саво Яковичу, ви чимось невдоволені? Якщо мої умови здаються вам неприйнятними, то...

— Пишіть швидше договір! Нам треба повертатися до Ялти. А ці гірські дороги — вони так заколисують! — твердо сказав Южаков.

Я склав договір у трьох примірниках. Ми домовилися, що в Ялті вони завірять їх, а коли я приїду, то отримаю свій примірник і аванс. Гості сіли до авта, на прощання Марі так поцілувала, що я аж здригнувся весь. І не міг заспокоїтися до вечора, коли добряче випив. Якщо когось алкоголь підштовхував до стрибків у гречку, то мене навпаки заспокоював і схиляв до сну.

Наступного дня від Южакова надійшла телеграма, і я відбув до Ялти на пароплаві. Насолоджувався краєвидами Криму, сидів у затінку і попивав чай. В Ялті мене чекала Марі з екіпажем.

— А де Южаков? — поцікавився я.

— Він відбув до Сімферополя зустрічати Ольгу Миколаївну, — чомусь роздратовано називаючи ім’я, повідомила Марі.

— Хто це?

— Зірка! — Марі аж форкнула. — Гратиме Олександру Сайрус. Хоча їй тридцять чотири роки, куди їй грати Олександру!

— О, а кого ж гратимете ви?

— У мене і ролі немає, напишуть якийсь епізод, — сумно сказала Марі.

— Яке нехтування талантами! — обурився я.

— Іване Карповичу, вигадайте для мене щось, — попросила вона.

— Що?

— Ну, якусь роль. Не епізод, а саме роль. Я хороша актриса, я — молода! А мене хочуть загнати у масовку, головну ж роль віддають якійсь старій шкапі!

— Неодмінно щось вигадаю, — пообіцяв я і удостоївся поцілунка, який зовсім мене розканабоїв. — Куди ми зараз? — спитав я хрипко.

— Я покажу вам вашу квартиру, де ви житимете.

— О, дуже добре! — зрадів я.

По дорозі попросив візника зупинити біля крамниці, купив шампанського, тістечок і квітів.

— О, що святкуємо? — поцікавилася Марі.

— Початок моєї роботи на Південну кінофабрику!

Коли приїхали на квартиру, досить скромну, але цілком прийнятну, я вже був божевільний від пристрасті і одразу обійняв красуню.