Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
Поступово звикав до світла після довгих годин у темряві ящика. Я вже бачив якихось людей. Зараз виймуть, відв’яжуть від ящика, треба спробувати вирватися... Але мені знову вкололи снодійне, я знепритомнів. Отямився від гучних ударів по залізу. Розплющив очі, застогнав. Лежав у невисокій клітці з товстих металевих прутків. По ній для чогось били молотом. Якісь люди.
— Це ми, Іване Карповичу, заклепуємо дверцята до клітки. Ви ж — найкращий сищик імперії, кажуть, що можете відчиняти будь-які замки, то ми хочемо убезпечитися від несподіванок. Розм’якшувати залізо ви ж не вмієте? — питав мене якийсь веселий чоловік років сорока. У чорних штанях і білій сорочці. Я десь його бачив раніше, але не пам’ятав де.
— Хто ви? — спитав я.
— Мене звати Олексій. Руки не подаю, але суто з поваги до вас, Іване Карповичу. Кажуть, ви знаєте багато різних хитрощів, ще скалічите мене. — Він був дуже задоволений. — А ви мене не запам’ятали? Нас познайомила графиня Клейнміхель, прекрасна Афродіта. Вона так добре допомагала нам грошима, А потім відмовилася, мовляв, не любить примусу і дисципліни. Ми б так її не відпустили, ми вміємо впливати на людей. Ви ж чули про спадок Шмідта, який ми змогли забрати на потреби революції? Афродіті, якою б відчайдушною вона не була, довелося б таки поділитися з нами, але тут з’явилися ви, Іване Карповичу. Не знаю, можливо, вам здалося, що це кохання, але насправді графиня просто рятувалася від наших погроз. Уклала вас у ліжко. І ми змушені були відступити, бо не хотіли починати війну з найкращим сищиком імперії. Насправді я був не проти повоювати з вами, Іване Карповичу, мені здавалося, що вашу славу перебільшено, але ЦК вирішило інакше, а я поважаю партійну дисципліну.
— Що вам від мене потрібно? — спитав я, бо кляп уже зняли.
— Від вас — нічого, Іване Карповичу. Зовсім нічого.
— Тоді для чого ви викрали мене?
— Ну, ми не викрадали вас. Точніше, викрадали, але це трапилося випадково. Нам була потрібна чарівна Марі, здається, ви її знали. Ми підозрювали, що Марі була причетна до викриття нашого товариша, автора сценарію, за яким мусили знімати кіно. Ми збиралися викрасти Марі і допитати її, щоб зрозуміти, що їй відомо. Здається, вона звабила нашого товариша, закрутила йому голову і могла дізнатися про те, про що не мусила знати. Так от наша бойова група по Криму схопила її, а тут прибігли ви, Іване Карповичу. Як мені відомо, навіть проти чотирьох озброєних людей ви билися, наче лев.
І нам дуже пощастило, що першим же ударом ми змогли вивести вашу праву руку з улюбленим браунінгом, який відправив на той світ уже стільки ворогів імперії. Навіть з одною рукою ви чинили спротив, і добре, що у хлопців залишився рушник з ефіром, яким ми вас і заспокоїли. Думали, що просто залицяльник, але знайшли у піджаку кишені договір, підписаний Іваном Карповичем Підіпригорою. Потім роздивилися ваше обличчя, знайоме з портретів у журналах. Наші люди звернулися до мене, спитали, що робити. А в мене ж не було вибору, Іване Карповичу. Відпустити вас — це ж отримати найстрашнішого ворога з можливих. Ми начебто намагалися працювати чисто, але з ваших же розповідей нам відомо, що ви знайдете слід навіть після найчистішої роботи. Відпустити вас, а потім із жахом чекати моменту вашої появи і неминучої помсти? Е ні, це нам не підходило. Була ідея просто вбити вас, і ми до неї схилялися, аж поки я не подумав, що вбити вас — це знехтувати великою вдачею, яка сама припливла нам до рук! Ми схопили не абикого, а найкращого сищика імперії! Ми не маємо права вбити вас, мусимо розіграти якусь комбінацію, варту вашого світлого імені, Іване Карповичу! Я наказав доставити вас сюди, а сам ламав голову над тим, як би скористатися вами, вашою популярністю. Я вигадав просто-таки чудову операцію, Іване Карповичу! Думаю, ви мусите оцінити красу гри!
— Хто ви?
— Я — Олексій, я ж сказав.
— Хто ви і ваші люди?
— Ми — революціонери, РСДРП, більшовики. Думаю, ви були знайомі з моїми колегами під час роботи у Києві.
— Ви хочете грошей?
— Ну, гроші б нам, звісно, не завадили. Але, на жаль, усі ваші гроші, як нам стало відомо, лежать на рахунках у банках. Забрати їх без вас неможливо, а з вами — вкрай небезпечно. То нехай ваші гроші залишаються вашим спадкоємцям.
— Що ж вам потрібно?
— Кажу ж, від вас, Іване Карповичу, нічого.
— Для чого ж ви посадили мене у клітку?
— Щоб ви не втекли.
— І навіщо я вам тут?
— Для повалення самодержавства, — Він посміхався, щасливий від того, що відбувалося. Помітив моє здивування. — Не розумієте?
— Ні.
— Дивіться, Іване Карповичу, зараз влада у досить складному становищі. Війна триває і не приносить нічого, крім поразок, звісно, не враховуючи ваших подвигів на Кавказі. Так ось ми тільки програвали і відступали, втратили величезні території, зазнали серйозних втрат. Зараз фронт начебто стабілізувався, але уряд почав мобілізацію вже дивізій четвертої черги, що викликає велике невдоволення населення. Тим більше, що про перемоги поки що годі й думати. У великих містах існують труднощі з постачанням продуктів, особливо хліба. Не вистачає інших товарів. Для економіки імперії війна виявилася заважким тягарем, який руйнує її. Казна порожня, влада розгублена, настрої занепадницькі. Час працює на нас. Треба тільки почекати ще кілька років, і самодержавство впаде, навіть без особливих зусиль із нашого боку. Але ми не хочемо чекати, ми збираємося прискорити процес. Для цього ми мусимо щоденно демонструвати безпорадність та слабкість влади. І що можна вигадати краще, аніж знищувати самодержавство за допомогою його стовпа? Всі знають про ваші монархічні вподобання, про службу у охранці, про подвиги на війні. Ви досить популярні, ваші пригоди влада використовує, щоб відволікати народ від боротьби. Успішно використовує, і ось ви зникаєте. Ми повідомляємо про ваше викрадення і вимагаємо від влади виконати наші умови: звільнити близько сотні в’язнів та каторжан, забезпечивши їм виїзд за межі країни. До речі, ми робимо це від імені есерів. Нехай їх ненавидять ваші шанувальники. Звісно, влада не виконає наших умов. Вже зараз лунають обіцянки знайти вас і врятувати. Але ми сховали вас дуже добре. Кожен день, який влада проводитиме у марних пошуках, ставатиме доказом її безсилля. Кожен день викликатиме до влади дедалі більше зневаги і ненависті. День за днем, місяць за місяцем. Ми надсилатимемо ваші фотографії у цій клітці, можливо, відрізатимемо вам по пальцю, щоб налякати обивателів. Повірте, історія з вашим викраденням буде колись у всіх підручниках з історії Нової Росії, як перший крок у остаточному поваленні монархії.
Він зареготав. Я зрадів, що не дратувався на нього. Може, тому, що уявляв, як відкручую йому голову.
— То ви збираєтеся тримати мене тут довго? — спитав я.
— Так.
— А що потім?
— Потім подивимося. Точно можу вас запевнити, що живим ви звідси не вийдете. А вже чи самі якось зможете померти, чи ми вас уб’ємо, то не має значення. Головне, що ви заслуговуєте на смерть, бо все життя підтримували цей антинародний режим, який мусить бути знищений і буде знищений! Що ж, я пішов, думаю, що ми з вами вже не побачимося. За вами наглядатимуть наші люди. Правила будуть такі. Раз на два дні вони приходитимуть, приноситимуть вам їжу і забиратимуть оту бляшанку, яка під кліткою. Це параша, ваш туалет. Я розумію, буде смердіти, але ви ж відправили до тюрми стількох людей, що просто-таки зобов’язані відчути на власній шкурі, на що прирікали наших товаришів. Світло тут буде вмикатися лише на час, коли приходитимуть наші люди. То звикайте до темряви. Ага, я знаю, що ви тонкий психолог і вмієте впливати на людей. Нагадую, що вхід до клітки заклепаний. Щоб відчинити, потрібен майстер і спеціальний інструмент, якого тут немає. Тож можете не напружуватися у зваблюванні моїх товаришів. Навіть якщо ви якимось дивом переконаєте їх випустити вас, зробити цього вони не зможуть. Бо людина може піддатися словам вашим, але залізо не має вух!
— Я міг би запропонувати гроші...
— Іване Карповичу, ну яким же треба бути дурнем, щоб почати торгуватися з вами! Ви ж усе одно обдурите і зробите так, як вигідно вам. Єдина можливість вам не програти — це взагалі не грати з вами. То сидіть тут, за цими ґратами, наче живий мрець, і згадуйте тих революціонерів, яких колись схопили і позбавили волі, а то й життя. Прощайте, Іване Карповичу, не сумуйте, — він вже збирався йти.