Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— У мене ще живі дівки, не підходь! — кричав Великий лісник. — Ось, послухай!
Я почув чи то стогін, чи то хрип. Я бачив, що вони з ними робили. Тож не вагався. Підібрав смолоскип і кинув усередину. Постріл.
— Не заходь, я вб’ю їх! — верещав Великий лісник. — Що ти хочеш? Хочеш бути з нами? Будеш! Хочеш отримати грошей? В нас є багато грошей! Що тобі потрібно, Іване Карповичу?
— Твоє життя! — крикнув я.
— Я вб’ю їх! Ти ж не любиш, коли вбивають дівчат! Чи любиш? Може, ти мріяв і сам убивати? Іване Карповичу? Хотів би потримати ніж на пульсі горлянки? Ми влаштуємо це! За кілька місяців! Нові жертви! Десяток! Чи два! Скільки захочеш! Ми можемо вбивати, скільки забажаємо, ми господарі повіту! І маємо на це право! Так влаштований світ! Сильні їдять слабших! Ми вбивали тих дівок, бо мали право, бо ми — володарі життя! А мужики мусять підкорятися і терпіти! А ще боятися! Будь із нами! Іване Карповичу! Ти ж давно йшов до того, щоб стати зі слабкого сильним, щоб стати господарем життя! Ми влаштуємо це!
— Ти горітимеш у пеклі! Але спочатку тут! — крикнув я.
Я зібрав кілька покинутих гасових ламп. Поплескав гасом на хату, підпалив від смолоскипа.
— Ти нічого не зміниш! Уб’єш нас, але прийдуть інші! Так влаштоване життя, що сильніші використовуватимуть слабких на свій розсуд! У тебе є можливість приєднатися до господарів життя, стати тим, хто вбиває, або залишатися жертвою! Подумай сам, Іване Карповичу, ти ж не дурень!
— Пішов ти, — спокійно сказав я.
— Дівчата теж згорять! — заверещав Крамський.
— Вони мертві. Ви вбили їх, — сказав я. — І тепер ти відповіси!
Крамський мовчав, хата добре узялася.
— Для чого це тобі, Іване Карповичу? Хочеш справедливості, то віддай мене під суд! Станеш героєм! — заверещав Крамський.
— Ти купиш суд. Або влада не схоче скандалу. Краще тобі згоріти тут.
— Ти ж хотів би бути зі мною! Хотів би вбивати і різати! — кричав Крамський. — Бо єдиний шлях стати богом — це тримати у своїх руках життя іншої людини. Ти теж хотів би цього! Я знаю, що ти сильний, а всі сильні люди хочуть стати богами! Я б надав тобі таку можливість! Досить бути фіглярем, якимось сищиком! Ти міг би стати богом! Я не жартую! Я можу подарувати тобі те, про що ти мрієш! Тільки залиш мене живим! Чуєш, Іване Карповичу?
— Я чую тільки, як добре гуде полум’я!
— Тварюко, ти не знаєш, від чого відмовляєшся! — верещав Крамський. — Люди покидали Москву лише для того, щоб брати участь у наших забавах! Будь-який дурень може злягтися з жінкою, то не дивина. Зовсім інше, коли ти злягаєшся з дівчиною, а потім убиваєш її! Зовсім інші відчуття! Ґвалтувати і різати! Всі хочуть цього, і ти теж хочеш, тільки тримаєш себе в лещатах забобонів! Звільнися! Дозволь собі бути таким, як ти є, а не зажаханим рабом моральних настанов!
— Ти помреш тут і зараз! Молитися тобі не треба, бо все одно на тебе чекає пекло.
Він вистрелив, але я добре сховався.
— Бачу, тобі не хочеться вмирати. Бо ти не бог, ти — лайно! — Я знову зареготав.
— Що ж, я теж посміюся! Я ж послав своїх людей до тієї сучки! До Поліни! — закричав Великий лісник.
— Що? — підхопився я, і тут же постріл. Куля пройшла поруч із моєю головою. — Тварюка! — заверещав я.
Крамський зареготав.
— Думаєш, я не розкусив, що ніяка вона не Капітоліна, а князівна з Бессарабїї, яку розшукує поліція! І за що розшукує? За пограбування банків! Я розкусив її! І я здогадався, що ви тоді врятувалися! Старий полковник, ще коли був Великим лісничим, хвалився підземним ходом. Я забув про це, а потім згадав. Я послав голубами наказ перевірити всі готелі у Житомирі, ти ж відвіз її туди, в Овручі було занадто небезпечно! В одному з готелів знайшли вагітну жінку! Я наказав викрасти її! Тепер вона в надійному місці! Якщо хочеш урятувати її, то врятуй мене! — Він закахикався. — Чуєш мене, Іване Карповичу, я хитрий!
Я важко дихав. Хотів кинутися до негідника і витрясти з нього, де Поліна. Вже біля дверей зупинився. Зареготав. Хата палала все сильніше.
— Що таке? Ти хочеш врятувати Поліну чи ні? — крикнув він.
— Твої люди вже мертві! — зареготав я. — Я добре знаю Поліну. А ти зараз дізнаєшся, що таке пекло!
Я зачинив двері. Великий лісничий кілька разів вистрелив, але двері були товсті, кулі їх не пробивали. Я підпер їх і відійшов. Уже вся хата палала. Я чув крик негідника, він намагався вибити двері. Знав, що я застрелю його, але це було для нього краще. Крамський почав благати про допомогу, потім ревів, як поранений звір. Я затулив вуха і відійшов. Дочекався, коли впав дах хати і стіни. Узяв смолоскип, пішов двором фортеці. Побачив тіла «лісних». До їхніх чобіт було примантачене коріння, а до одягу пришиті шматки деревини і гілки. На головах дерев’яні шоломи. Якщо дивитися у темряві або з великого переляку, то справді було схоже, що вони з дерева. Страшні дерев’яні маски з довгими носами на обличчях. Але зараз вони нагадували недолугих опудал. Я плюнув на них. Зарядив обойми браунінга, узяв іще револьвер і пішов до берега. Ті, хто залишився, втекли на плоті. Я став шукати на березі. Мав бути човен, на якому вони їздили з острова. Знайшов човен у кущах. Там же і жердина. На човні поплив болотом. Поки пригріб до берега, був уже ранок. Побіг лісом, знайшов свого коня, якого залишив у лісі. Поруч стогнав негідник, у якого я забрав біле вбрання. Хотів убити його, але потім залишив у лісі. Виживе, то виживе. Я сів на коня і поїхав геть від цих болотяних країв з їхніми кривавими культами.
Дуже хвилювався за Поліну, але коли приїхав до Житомира, то виявилося, що вона стала зіркою. Аякже, самотужки вбила двох злочинців, які хотіли пограбувати її номер. Жінка на дев’ятому місяці вбила злочинців пострілами у лоб! Поліну обступили газетярі, які почали використовувати патріотичну тему: якщо в нас у тилу такі героїчні жінки, то ми неодмінно переможемо.
— Іване Карповичу, в мене не було бажання ставати зіркою. Ви ж розумієте, що з моєю біографією краще сидіти тихо. Але ті покидьки прийшли вночі, виламали двері, були озброєні. Довелося їх застрелити. В мене не було іншого виходу. А тепер не знаю, що й робити. — Поліна розвела руками.
— Я знаю, — заспокоїв її.
Невдовзі вже лікар Шромт видав довідку, що Поліна потребує термінового обстеження у найкращих спеціалістів, щоб нервові пригоди не відбилися на дитині. Я відправив Поліну до Москви, де вона мала сховатися і спокійно народити. Посадив її у потяг, в окреме купе, їхав із нею до Києва.
— То ви розкажете мені, що ж сталося, Іване Карповичу?
— Не зараз, Поліно. Вагітним жінкам не можна слухати страшного, щоб не зашкодити дитині.
— Ви заінтригували мене, Іване Карповичу. Я хочу почути цю історію після пологів.
— Я напишу і надішлю вам. Ви будете першою читачкою. Обіцяю вам, — запевнив я.
Більше ми цієї теми не торкалися. У Києві я пересів у поїзд до Криму, а Поліна вирушила до Москви. Я їхав на південь і думав, що мій фах давно вже позбавив мене віри в людство, але щоразу мені відкривалися нові грані людської ушкодженості. Я трохи випив, ліг на полицю і мріяв швидше опинитися в улюблених горах, якнайдалі від людського бруду.
Кіно, бунтівники і рятівна газета
пробув у Криму всю весну і початок літа. Щодня купався, багато ходив Карадагом, добре харчувався, увечері пив місцеве вино, час від часу записував щось із останніх історій, не так для друку, як для власної пам’яті. У гості до мене приїздила співачка Настя, яка була у Криму на гастролях, співала по офіцерських санаторіях, щоб сприяти оздоровленню захисників Отєчества. Коли Настя поїхала, я трохи засумував, після чого збільшив відстані прогулянок і запливів. Лікарі пошепки казали мені, що здоровий, як бик, але у медичній карті наполягали на подальшому лікуванні і хронічних хворобах. Інколи лікарі зверталися з дрібними проханнями — то повернути викрадений гаманець, то знайти конокрадів. Я радо займався цими нескладними справами.