Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Замість того, щоб ростити свою дитину, ти вимушений прислужувати мені, — шепотів я Другому. — Бо так наказав Олексій. Олексій, який порушив партійну дисципліну, який сам фактично став вигнанцем з партії і потягнув за собою вас! Він затіяв цю гру, щоб зробити собі кар’єру, щоб довести керівництву свою здатність до великих справ! А на тебе йому плювати і на дитину твою плювати! Він зневажає тебе, бо вважає, що справжній революціонер мусить бути вищим за батьківські почуття. Так він любить говорити? Еге ж? Але насправді він же не знає, що таке батьківські почуття! Не знає, що таке тримати на руках шматочок життя, твого життя, твоє продовження, твою плоть і кров! Він не відчував цього і не розуміє тебе, йому начхати на твої почуття! Ти лише пішак у його великій грі, пішак, яким він легко пожертвує, коли буде потрібно!
— Цей Олексій — фанатик. Я пропонував, йому гроші, хороші гроші за свою волю. А він сказав, що гроші йому не потрібні, що він плює на них, — обурювався я перед Третім. — Але не можна ображати гроші! Вони цього не вибачають, вони помстяться за це, можете не сумніватися! Бо гроші люблять повагу! А цей Олексій, він не має до них поваги, бо ніколи не заробляв гроші сам, копієчка до копієчки! Каже мені «Що там твої десятки тисяч! Я плював на них!». Не плюй на гроші, бо вони запам’ятають і помстяться! Ненавиджу людей, які не люблять гроші, які не розуміють, як приємно мати гроші! Коли мені платили гонорар, я приходив додому і розкладав гроші на ліжку. Діставав ще і з сейфа. Розкладав не стосами, а в один шар, і дивився на них. Ніколи не віддавав готівку до банків, бо це ж як рідних дітей віддати! Тільки сидіти і дивитися, тішитися, гладити, розмовляти з улюбленими купюрами! Гроші треба поважати, їх треба любити, тоді вони до тебе прийдуть, розумієш?
Я бачив, як його очі робились повними ніжності, цей чоловік любив гроші.
— Як же я сумую за своїми грошиками! Не про світло думаю, не про їжу, а про грошики, купюри, щоб розкласти їх на ліжку, прилягти зверху і відчувати їх запах! Ось про що мрію! І нехай Олексій сміється з наших мрій, я не звертаю на нього уваги, бо він багато чого не розуміє!
Охоронці йшли, але я знав, що вода м’яка, а камінь продовбує. Готувався до наступних зустрічей. Якось лежав, охоронці мали прийти ще за кілька годин, коли почув, як клацають замки на дверях. Заплющив очі, щоб вони не засліпли від світла.
— Іване Карповичу, добрий день, — почув я голос Олексія. Це було велике розчарування, бо для нього я виступу не готував. — Так, виглядаєте ви не дуже. Схудли, пожовтіли. Ми привезли вас таким засмаглим м’язистим дикуном, а зараз ви перетворилися на якогось книжкового черв’яка, що днями не бачить сонячного світла. Як справи, Іване Карповичу? Може, почастуєте і мене тими історіями, які розповідаєте охоронцям? У вас якийсь дивний набір тем: про невірну дружину, втрачену дитину і гроші. Але мушу визнати, літературний талант у вас є. Хлопці доповідають мені про те, що ви їм патякаєте, я завжди з інтересом читаю їхні доповіді.
Нарешті я розплющив очі. Побачив його зацікавлений погляд. Олексію дуже хотілося знати, чи здогадувався я, що охоронці доносять йому. Не здогадувався, але з того, що почув, зрозумів, що охоронці розповідають Олексієві далеко не все. І це добре. Я усміхнувся, Олексій, трохи розчарований, узявся розставляти якусь техніку, яку приніс із собою.
— Що це таке? — спитав я.
— Фотоапарат, Іване Карповичу. Зроблю зараз кілька знімків вашої милості, а то в газетах почали писати, що ви померли, і цікавість публіки до вашої персони почала зменшуватися. Ми ж мусимо показати, що Іван Карпович живий, страждає у полоні, а влада нічого не робить, щоб його знайти та врятувати. Нехай публіка обурюється злочинною бездіяльністю режиму.
Він встановлював фотоапарат, якісь лампи. Я мовчки сидів.
— Іване Карповичу, що ви там сопете? Розкажіть щось! Чи для мене у вас історій немає? Що б ви мені розповідали, щоб підкорити і змусити працювати на вас? Іване Карповичу, ну, не будьте таким сумним! Починайте, як ви думаєте, на що мене можна спіймати? — сміявся Олексій.
— На революцію, — сказав я.
— Що? — Він здивовано подивився на мене.
— Зараз, коли частина партійного керівництва за кордоном, а частина у засланні, ви один із найголовніших тут, очолюєте боротьбу, берете гроші з партійної каси, все добре. Але коли влада впаде, керівництво повернеться, і ви знову станете тим, ким і були до передвоєнного розгрому, — другорядним партійцем, до думки якого ніхто не буде дослухатися.
— Маячня! — Він занадто активно почав заперечувати мені й сам це зрозумів. — Балакайте, що хочете, я вас не слухаю.
— І ви це розумієте, однак далі длубаєте режим, хоч ви особисто зацікавлені у тому, щоб він зберігався якомога довше.
— Я хочу революції і встановлення нової влади, як і всі мої товариші! — закричав він. Потім закрутив головою і вибіг, просто вибіг.
Я сидів. Спокійно чекав. Я і раніше вмів чекати, філеру без цього не можна, але у клітці я дуже вдосконалив цю свою навичку. Олексій повернувся хвилин за десять. Усміхався.
— А ви молодець, Іване Карповичу! Я вважав вас простим дурником, вміння якого годяться лише для провінційних обивателів, а ви ж, виявляється, справді небезпечні, наче кобра. Одразу вганяєте ікла і пускаєте у кров свою словесну отруту!
— Цю операцію зі мною ви ж ні з ким не погоджували. ЦК не знає, колеги теж, це ваша ініціатива, спроба самотужки затіяти велику гру, щоб потім отримати нагороду, пробитися якщо не в саме ЦК, то хоча б якнайближче до нього.
— Іване Карповичу, я вас не слухаю! — Він вовтузився з апаратурою.
— Провал знищить вас, бо у партії не схвалять таке нахабне порушення дисципліни, до того ж із ганебними наслідками. А судячи з того, як ви заметушилися, провал близький.
— Я вас не слухаю! — Він увімкнув ліхтарі, які почали світити мені в обличчя.
— І тепер ви вже злякалися результатів цієї гри. Ви не можете нікому довіряти, чекаєте, що вас ось-ось викриють.
— Нічого не чую!
Він підійшов до клітки і розгорнув біля неї газету. Свіжу, вона ще пахла друкарською фарбою.
— Свіже число «Вечірнього часу», найпопулярнішої газети Петрограда. Щоб усі бачили, що фото теж свіже, — пояснив Олексій.
Він відійшов до апарата, а я схопив газету, затягнув її до клітки. Він не чекав такого.
— Що? Що ви зробили? — скрикнув він.
— Скучив за новинами, давно не читав преси.
— Віддайте газету!
— Купіть нову, цю я залишу собі.
— Іване Карповичу, ви хочете зі мною погратися? Добре! Зараз! — Він був розлючений. Побіг кудись, приніс кілок. Мабуть, хотів бити мене, але важко бити людину у клітці. Тоді він почав шуряти крізь ґрати. Я схопив кілок і вирвав його. Олексій аж заревів від роздратування. Вибіг. Судячи з того, що фотоапарат та обладнання залишив, він збирався повернутися. Я міркував, що б йому сказати, але потім подумав, що треба дещо зробити. Подивився на газету, яку тримав у руках. На першій шпальті йшлося про іменини цісаревича Олексія. Я вкусив себе за палець. Боляче, аж кров потекла. Провів під ім’ям спадкоємця престолу. Потім ще зробив шість поміток на газеті. Коли повернувся Олексій. З револьвером. Наставив на мене, закричав: — Віддай газету, інакше я пристрелю тебе!
Здається, він не жартував. Він був розлючений. Слабка людина, яка відчуває свою слабкість, може наробити дурниць. Я почекав мить, потім подав йому газету.
— Спокійно. Фотографуйте.
Він хрипко засміявся.
— А ти злякався, Іване Карповичу! Простого револьвера злякався! Жити хочеш? А я тебе знищу!
— Знищать тебе твої ж товариші, коли дізнаються, що ти тут витворяєш, — засміявся я.
— Пішов ти!
Він обережно узяв у мене газету, поклав її біля клітки, щоб було видно верхню частину першої шпальти, сховав револьвер і підійшов до фотоапарата.